Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Удар ногою під ребра.

— Крепкой. — Петро та його два супутники. — Не стогне. Важко з ним буде.

— Ничо, не скажет подлинной, так скажет подноготную.[213]

— Хлопці, а це той, по кого посилали нас. Башка голена, але це він.

— Шукали-терялі, а сам прийшов.

— Токмо до боярина довести тяжеленько станет.

— А що? Лантух!

— Не довезём зимой-то.

Двоє — невеликий, але з виду міцний горішок, із цапиною борідкою та середній на зріст, непоказний — говорили суржиком, причому щось підказувало Драгонові, що тільки маленький з московського прикордоння, другий — просто нахапався десь російських слів, а ось третій, власне, Петро… Неначе з Брацлавщини, але щось не те…

«Знайшов час! Рудольф приїде сюди, вони упізнають його…»

— А німец-то где, а, курвин син? Б… ваші?

— Чхати на них! А як його везти, ворожбит боярський мене навчив. — Петро кивнув на жаровню, де розжарювалося щось металеве. — Аби чари навести, треба бачити, а без очей — ворожби катма.

Тільки цієї миті Боян зрозумів, що він не один в’язень у підвалі — слабко, як кошеня, застогнало дівчатко. Він скосив очі…

Кирин здавна знав, що є такі пани, яким усмак катувати людей, особливо — дітей…

Петро підійшов до дівчини, вдарив кинджалом. Утім, тепер це можна було вважати за милосердя.

— Краще б ви про себе подбали. Скажіть господареві, що про ці баронові забавки вже знає Фема, та…

Боян хотів сказати: «та послухайте, що він скаже про Фему», проте з драбини, що вела до льоху, долинуло:

— О майн гот! — Господар був тут.

— А нам байдуже. Усе зроблено, сьогодні і втекти можна.

«Знав би… Можна було б влаштувати засідку».

І прийшов біль…

Біль аж палав у роті та горлі, навіть сильніше, аніж на місці виколотих очей.

— М… м…

— Ага, все добре. Що, чаклун, — Петро копнув ворожбита у ребра, — думав, що дорогою здіймеш галас, звинуватиш нас? Гірше, думав, не буде? Буде й іще гірше… Тепер ти тільки «му», як ялівка!

— А как его ваш хозяин пытать будет?

— Одне «му» — то це буде «так», два «му» — «ні». Га-га-га!

— А может, всё лучше было дать выпить? В горло влить — и немой!

— Шкода на нього такий напій витрачати, господар нам його на ту курву дав, що так спати любить… Одна любить, га-га-га!

«Матвійко! Вони її не спіймали!»

— Знати б секрет!

— Господар і сам не знає. Йому один голландець продав за такі гроші, що ми за все життя не побачимо. З Катаю.[214] А цього хазяїн писати змусить. Усе напише.

«Тепер мені палі треба чекати з надією».

Усе було ще гірше… Якщо можна так висловитися… Темрява…

Нічого, нічого, нічого не бачити. Нічого не можна навіть попросити.

Гріх сказати, але Боян не зразу втямив, як пояснити на мигах, що йому треба до вітру.

Козак їхав — точніше, його везли — на смерть, позбавлений останньої втіхи — чи останньої муки? — бачити небо, сонце, людей…

Навіть спробувати погнати коня, аби, зрештою, розбити голову чи скрутити в'язи, він не міг — везли в санях.

Залишалося… Залишалося сподіватися на диво, якого він сам створити не міг.

…Постріл! Коротке іржання смертельно пораненого коня! Ще, ще постріли! Щось кричить Петро, та його крик переходить у смертельний стогін. Він чує, як люди підходять до санок.

— Шифий! О майн гот, що з ним робиль!

— Може, це й краще… — відповідає той голос. Хіба вона розмовляє нашою мовою? — Чим тебе закляли, Бояне? «Щоб ти щастя не бачив?» А тобі обов'язково бачити мене?

— Ти диви, плаче! — Голос одного з ворогів обірвав видіння.

Чи вислух?

«Я навіть уві сні нічого не бачу! Чи це було марення наяву?»

З того дня такі сни (чи не сни) почали ввижатися часто.

Драгонові здавалося, що його рятують то Рудольф, то Маріора, то Галки Стапки (він дуже реально чув панічний зойк «Її куля не бере!»), то Тяфка, то потерчата. Мабуть, він слухав (бо як же ще скажеш? Бачити нічого не бачив) цей сон кілька разів на добу.

Інколи спадало на думку, що так починається божевілля.

«А може, воно й краще. Катуватимуть, а мені ввижатиметься, що з Тяфкою розмовляю».

І раптом — коли згадав про Тяфку — прийшла несподівана думка.

«Песиголовці вміють наказувати тваринам. Без слів. І той, невідомий чаклун, що нацьковував на нас хижаків, теж уміє. То чому б мені не спробувати?»

Сани віз один мерин, двоє з трьох ворогів їхали верхи.

Боян зібрав свою волю в кулак.

«ПОНЕСИ!» — Кінь рвонув так, що, здавалося, сани розваляться.