Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
Кирин тільки тихо сподівався, що вона помиляється, що досі не може забути, як сім років тому обвела його круг пальця. Вона була страшніша за скаженого собаку та отруйну гадюку, разом узятих.
Скільки їй тоді було років? Шістнадцять-сімнадцять, ну, може, на один більше. Вона встигла наставити роги своєму хазяїну (а той таки щось у житті тямив!), перехитрила шпигуна, підкорила собі Ханса, хоча втеча з найманцем та з великою сумою грошей мала б закінчитися інакше, а вона — втратити гроші й життя. Вона років п’ять-шість убивала людей!
У той же час — і то саме тому — сердити її було небезпечно. А надто тепер…
На щастя, вона справді передала — через господаря «малини» (як на російський штиб Боян називав мизу), — що той, хто наведе на слід, отримає кілька солідів, а для багатьох «гулящих людей» (ворожбит знову вжив московського вислову, бо він здавався найвідповіднішим) це ціле багатство.
— Він не так далеко. Треба почекати, поки піде сніг, щоб ніхто не зрозумів, звідкіля ми з’явилися.
— Ти мене ще стріляти повчи… — пробурмотів Боян, проте вийшло не грізно.
— А як ви його там дістанете? Там теж миза, село досить велике.
Про це вже думали та гадали.
— Тобі за що обіцяли гроші? За вбивство. Поїдемо ми з тобою та одна із жінок.
Навіщо потрібна Галка-рахман, Драгон пояснювати не став.
— Якщо все так, як треба… — («тобто якщо скринька при ньому») — я його для тебе заб’ю. Половина нагороди — моя.
Насправді, козак і не збирався залишатися у Німеччині та чекати винагороди від Феми. Проте Маріора була потрібна як провідниця, а Галка — щоб слідкувати за самою волошкою — хай та лише спробує її вбити…
Пізніше Рудольф відкрито з’явиться туди, де жив Ертель, і заприсягнеться, що скринька — його. Додасть грошей… Або ще щось придумає.
Сніг пішов другого дня.
* * *— Не знаю, вона це чи не вона, проте щось там є. Те саме, що й у крамниці було.
– Їдьте додому. Ну, до тієї мизи, де Рудольф з твоєю… сестрою чекає.
Коли Кирин повторив це волоською, Маріора примружилася:
— А ти?
«Ач, удає, що їй не все одно».
— Чаклун я, не забувай. «Якби ж це ще й допомогло».
До рішення пожертвувати собою Кирин прийшов просто, без будь-якого надриву. Скриньку треба повернути — тут сумнівів не було. Чи любив козак гетьмана Богдана?
Навряд чи це можна було назвати любов’ю. (Драгон двічі брав участь у заколотах, хоча в обох випадках його радше просто підхопила хвиля — і тоді, коли після Зборівського миру він приєднався до тих, хто на Січі вимагав іншого гетьмана, і три місяці тому.) Але Боян усе частіше згадував слова Дуні Богунової: «Бо він — це він»…
До того ж саме Маріора допомогла чіткіше зрозуміти, наскільки пустим стало його життя після того, як через нього вихором пронеслася та, що назвалася Матвійком…
Отже, все було вирішено. Як не стане барона, Рудольф прибере скриньку до рук.
Треба було добитися, щоб його не обшукували. Утім, справді, чаклун він чи ні?
Коли жінки поїхали — вони прибули втрьох на двох конях, бо в їхньої компанії після втечі рагани кінь під сідло залишився лише один, і господар мизи позичив ще одного (на Боянову думку, таким конем лише воду возити, на ньому він жінок і відправив), — козак, прикривши пістолі полою, додав на полиці свіжого пороху, перевірив ножі.
Пістоль покійного Ханса він ще раніше набив вухналями, сподіваючись, що цього разу це вже не помилка. Ех… Якби він не зробив цього з рушницею… Побратими залишилися б живі…
Боян рушив коня.
Їхати було нелегко. Жаль до самого себе просто кричав: «Оцей кущ я бачу востаннє! І це також не побачу ніколи більше! І це! І небо…»
— Ich bin gekkomeh mit Herr Baron von Ertel![209]
«Ви всі нічого не підозрюєте! Нічого! Нічого!»
Щось майнуло у вікні, Боян загорлав щосили:
— Herr Baron! Ich muß mit Ihnen sprechen![210]
І додав у якомусь натхненні:
— Подагоданята! Скотарода тудат будадетат![211]
Високий, худорлявий, рудий, одновухий чолов’яга без верхнього одягу вискочив на ґанок.
Навряд чи міг бути ще один такий збіг, але повторювати чужих помилок Боян не бажав:
— Du bist von Ertel?
— Ja…
Один із двох стволів таки затнувся, проте другий перетворив обличчя барона на криваву кашу.
Та береженого Бог береже, а Драгон бачив випадки, коли люди виживали, хоча, здавалося б, мали померти на місці.
Тому він вихопив другий пістоль і додав.
Повернув коня. «Може, ще й порят…»
Страшний удар по голові — і все поринуло в темряву.
* * *Цеберко холодної води привело козака до тями, втім, головний біль не пройшов. «Хтось буздуган
