Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

— Стій! Оту річ, що в крамниці була, тут провезли!

Бендікс зметикував зразу, розвернув санки:

— Каши кути!

Драгон напружився, побачив слід, схожий на той, який колись тягнувся за Галкою-рахманом.

На виїзді з міста стало ясно, що людина, яка везе зачаровану річ, подорожує з трьома супутниками та двома в’ючними кіньми — тут мимоволі довелося посерйознішати, бо, навіть якби вони з Рудольфом були в повній силі, то й тоді не обов’язково, що вони б узяли гору над чотирма, тим більше, сліди однозначно вказували — всі четверо досвідчені кіннотники.

Рудольф зупинив санки, проте Маріора почала щось казати німецькою, від чого вираз обличчя німця змінився не на краще.

— Він намірявся, — пояснила Боянові жінка, — завести мене за кущі та прирізати там. Чи просто покинути, воно одне на одне. Та я розтлумачила, що ви без мене пропадете. Тіло Зигмунтове знайдуть, якщо вже не знайшли, пошлють погоню. Масті ваших коней на заїжджому дворі пам’ятають — по них і знайдуть. Щоб сховатися, треба знати країну.

— А ти знаєш?

— Шість років живемо тут, щоправда, в мандрах усе. Світильник, на ланцюгах підвішений, бачив колись?

— Хто не бачив…

— А під ним темне коло! Зараз піде сніг, а я знаю тут одну мизу, де ніколи не задають питань, а якщо хтось запитає про нас, то ніхто нічого не бачив, не чув, не знає.

«А чи вийдемо ми з тієї мизи живими?»

— Мене не відпускайте: якщо пастка — встигнете всадити ножа чи кулю. Я сказала Рудольфові, де звертати.

Драгон не відчував небезпеки, проте й погоджуватися не було бажання.

— Барон утече.

— Не втече. Ось побачиш, є й від мене користь! Зараз треба самим не попастися, а там… Та щоб я рудого, одновухого не знайшла?! Тим більше, з чаклуном разом, та й Рудольф не вчора народився.

Тим часом санки звернули з головного шляху. Ще півмилі… В Україні це б називалося хутором, причому багатим хутором.

Хазяїн, немолодий, лисий як коліно черевань, не виказав ніяких емоцій, проте була прикмета, яка підтверджувала слова чарівної вбивці: він не запитав імен нежданих гостей.

Вечерю подали скромну й поживну — якусь кашу та глечик пива.

Боян засопів, сказав:

— Постривайте! — узяв ложку, кілька разів зачерпнув каші (кожен раз з іншого боку миски), згодував Маріорі і лише потім дозволив їсти своїм — кожному власною ложкою. Тою, яку возили з собою. Пиво теж вона першою спробувала, а пили просто з глечика. Бо отруїти можна й кухоль.

Лише глупої ночі, коли всі поснули, Кирин обережно розбудив Бендікса:

— Фема ця — вас іст дас?

Рудольф піднявся, виглянув за двері відведеної для них кімнати і теж пошепки почав розповідати.

— Таємний суд. — Цього разу він вочевидь доклав зусиль, аби вимовити слово ясно та чітко. — Давно, туше давно кайзер Рорбарт[204] під час одного походу[205] дізнався, що родичі винних залякують судей. Тоді він зібрав дванадцятеро, їх ніхто не знайт! Фони самі не знайт один другий! Тільки сам кайзер знайт, хто вони є.

— А судили як?

— Ф масках.[206] Після похід фони зперегли цей суд, Фема. У нас як? Злодій тікай, айн, цвайн, драй — і фше інше… — Німець затнувся.

– Інше князівство, — підказав Драгон, що трохи чув про Німеччину, де траплялися держави з одного міста, ба навіть містечка.

— Ja,[207] князівство. Закон…

— Не діє, бо можна втекти.

— Ja, не діє. Фема діє. Фема не купить — ніхто не знайт хто. Фема на кордон не дифись! Фема… тільки найбільш кріміналь, там, як… — Бендіксу знову не вистачило слів.

— Нечуване злодійство?

— Ja!

Залишалося з’ясувати лише одне.

— Як же ти здогадався, що вони брешуть?

— Як Зигмунт почав нас судити. Сини мотузки — це ті, кого Фема судить, але вона… бере тільки те, що зроплено ф Райх! Ф Дойчланд! А ми там нітшого не робиль.

— Кордон перейшли таємно…

— Ні! Айн — це мізер, цвайн — тут не Райх.[208] Я зрозуміль, фін преше. Але отой Карл… — Бендікс ще раз затнувся.

— Хочеш сказати, що він учинив щось страшне? Я гадав, він шпигун московитів.

Рудольф замислився. Надовго.

— Не тільки. За його голоф послали в інша країна. Якпи Фема знайт — фін пофернеться, фони просто почекай, нікути не поспішай. Фони вирішили зробити йому капут, навіть як він залишайсь Поланд назафжти. Фема не хфилюфайс, як фін шпигуфаф тля Москфи у ляхів. Фін вчиниф інше, таке, таке… Зер шлехт!

Пройшло три доби, Боян потроху наливався люттю. Фон Ертель, найпевніше, тікав усе далі й далі, контролювати кожен крок Маріори не вдавалося, і все, що вона бажала сказати хазяїну, вона вже сказала. На довершення всього, трансільванська красуня