Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Відчуття небезпеки прийшло несподівано і лише трохи випередило тупотіння копит, що долинуло ззаду. Драгон підняв руку, зіскочив з коня, за своєю звичкою поклав рушницю на сідло, силою волі запалив ґніт. (Він сам після втечі рушницею так і не розжився: його стару рушницю Галки Стапки зберегти не змогли, більш того, пояснювали її зникнення якось туманно. Довелося попросити у Богуна, той десь дістав аркебузу з подвійним замком — водночас і ґнотовим, і коліщатковим. «Оце вже точно не затнеться»). А що стріляти, маючи опору, можна було й однією рукою, козак витяг із-за халяви метального ножа.

Бендікс, нічого не питаючи, витяг палаш, узяв його в зуби, поклав руку на приклáд бандолета. Добрий у нього був бандолет, сілезький, прикутий ланцюжком до перев’язі, а гаком німець чіпляв його за пояс. Ззаду почувся якийсь шелест — одна з Галок Стапок злізла з коня, лягла на землю.

Четверо, що на перший погляд здавалися найправдивішими козаками, наблизилися впритул, і Боян уже понадіявся, що помилився, коли раптом до нього дійшло — і він вистрелив. Два постріли злилися в один — Рудольф натиснув на приклад бандолета, ствол піднявся (шовковий пояс, за який було заткнуто ствол, це дозволив) і пальнув, не знімаючи зброї з пояса. На такій відстані промахнутися неможливо, та й кожна куля смертельна.

Наступної миті Бендікс ударив третього лжекозака палашем у груди, вирвав його із сідла, так що не зовсім ще мертве тіло повисло на клинку, а за якусь мить німець ніби струсив його помахом.[162] Це було настільки страшно, що останній з невідомих махнув шаблею майже навмання, а от за рухом Рудольфового палаша Драгон встежити й не зумів.

— В-ви що? — подала голос Галка-рахман.

— Ось. — Рудольф підняв руку того, кого застрелив першим. — На фиглят — зфичайний козак-нетяг, та це не рук пітняк, а айн я пачиль: фін носіф персні, — дійсно, на пальцях білі смужки, це Боянові теж впало в очі. — Дофго носиф. Пахато рік. — Німець повернувся до Кирина. — Нас зратили.

— Богун не міг.

— Нестеренко такош.

«То цей невідомий полковник — Максим Нестеренко[163]».

— А більше ніхто не міг, бо ніхто не знав. Навіть якщо нас бачив зрадник, то послати до своїх — а вони б послали оцих — не встигли б нізащо.

— Кхм… — На обличчі обох Галок можна було пекти раків, отож Боян рявкнув:

— Ану кажіть!

— Ну… один з них допомагав нам знайти Богуна.

— Ти правду кажи — їх двоє було, та Петра тут немає.

«А ви з ними спали, та ще тому Петру й рушницю мою віддали! А другий з іншим загоном, іншим шляхом іде, нас шукає».

— Ми туже ф непеспек, по з нами тві однакіф фрау.

«Дві однакові? А я справді дурень, бо цьому можна зарадити, із самого початку можна було!»

— Махічний трюк! Топре, як у них нема сильний мах…

– Є, та не близько.

— Краще помолиться, щоб не було в них таких, як… як моя… — промуркотів один із двох абсолютно не схожих підлітків.

Щоби Боянові довелося менше напружувати свої сили, жінкам дібрали дещо з одягу вбитих (заодно пересвідчившись, що це таки шпеги — кожен із них мав по два гаманці: в одному, як і личить сіромасі, — якийсь дріб’язок, у другому, далеко схованому, досить багато грошей. Боян, до речі, задумався, бо серед монет чи не найбільше було підробок шведських солідів, карбованих у Сочаві… ну, назвати це повною підробкою було важко, срібла приблизно однаково,[164] але забагато їх, забагато. Знову слід у напрямку до Молдови!).

Те, що хлопчики-джури носять одяг з чужого плеча, не дивина… Щоправда, бісові доньки і не подумали, переодягаючись, зайти за якийсь там кущ, через що в процедурі відбулася перерва…

— Слухай, а ти що вмієш? — Галка-рахман доволі довго мовчала, Драгон уже вирішив — не зізнається, але зрештою жінка заговорила:

— Те, що вам і потрібно. Чую чаклунські речі. Вона чує, коли людина чарами діє, чує, живе… так би мовити. А я — мертві чари, які колись хтось уклав у речі. Мертве чую. Скриньку вашу почую…

Це дійсно був чималий дарунок долі, але ця примхлива панночка знову повернулася іншим боком.

Заночували на березі якогось струмка, бо задумка Боянова (слова «гіпноз» ворожбит, ще раз повторимо, не знав) діяла лише тоді, коли супутники були в нього перед очима — не будеш же з жінкою разом до вітру ходити. Та й самому ж спати колись потрібно. А воно ж осінь… Утім, погоня не може знати, куди вони їдуть, отож за Черніговом можна буде повернути всім справжній вигляд. Боян став на чати першим, хоча це була лише відстрочка часу. І, власне, чого тягнути?

Судячи з усього, Рудольф не збирався спати і першу половину ночі, і другу, але ж він залізний. Протнути людину наскрізь і то нелегко, а підняти на клинку, неначе на списі… Буревій якийсь у людській подобі…

Каблучка, яку він свого часу заховав разом зі зброєю, трохи нагрілася, а відчуття небезпеки було зовсім новим. Не таким, як на ворожих людей. Не таким, як на ворожих песиголовців. Зовсім новим. Кирин крикнув:

— Аhtung! — Кількасот німецьких слів він, як відомо, знав.

Крикнув і стрибнув уліво, бо на голос і вистрелити можуть.

Проте пострілу не було, певний час взагалі нічого не було, Бендікс зі зрозумілих причин мовчав… І раптом… Боян ледве встиг махнути прикладом рушниці — якби відчуття не підказувало йому, з якого боку слід очікувати небезпеки, ніколи б