Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Мустафа помовчав, і Боян не на жарт злякався: щось йому підказувало, що з ним — можна, що татарин не видасть, та й не дуже-то спілкувалися мусульмани та християни проміж собою. Але якщо він помилився, то тоді Мустафу доведеться вбити, а… «А я не зможу!» Для козака — як і для кожної людини цієї доби — вбивство було звичайною річчю, вбивство людини іншого народу мало хто і за гріх вважав, а якщо ще й іншої віри — то це взагалі був подвиг.

Але Мустафу Боян убити не зміг би. Не зміг би, і все!

Нарешті татарин промовив:

— Я багато жив і дещо бачив, отож якщо мій супутник покаже мені щось нове, то, можливо, мені доведеться прикусити палець подиву і замкнути свого рота на замок обережності. Проте я не стану робити чогось такого, що не сподобається другу, бо сам сказав, що допоможу йому, й не зрікаюся свого слова.

Перелаз справді був майже ідеальним місцем для оборони — спочатку треба було спуститися до води, рухаючись по світлому піску, — тобто тебе побачать і глупої ночі, потім перейти річку, ширина якої сягала тридцяти кроків, — отже, весь час ти для тих, хто засів у вежі, — як на долоні.

Кирин спішився, узяв рушницю. Мустафа приготував кушу,[175] що було просто предивно, їх давно не використовували на війні.

Татарин по-своєму зрозумів подив супутника:

— Багато хто з правовірних гадає, що куші прокляті пророком, хай привітає його Аллах. Але насправді він прокляв лише ті, які зводяться людською ногою. Власне, це куша для полювання, проте на таку відстань вона б’є точніше від рушниці.

«Ти бачиш Страхопуда! Бачиш! Страхопуда!»

Боян опинився у предивному становищі. Очима він не бачив нічого, точніше, бачив усе те ж саме — річку та береги.

Уявою ж бачив височенну кремезну постать, що неквапом спускалася до води.

Від вежі відірвалася темна тінь. Ким би не був браво, він битися з невідомою потворою не збирався. Козак вистрелив у коня, але стріла Мустафи знайшла іншу ціль — браво зойкнув так, як кричать лише останній раз у житті.

— Навіщо?

— А навіщо брати його живцем? Аби він сказав, хто його надіслав? Навіть якщо скаже правду, ти певен, що хочеш знати її? Ми привеземо тіло до корчми, аби всі бачили, що він загинув під час утечі, від стріли у спину, і нічого сказати не встиг. Його господар пошле когось іншого, а ми будемо сподіватися, що той браво піде по сліду справжнього фон Ертеля. Але у вежі є ще хтось, бо він вів другого коня в поводу.

Такого ж висновку дійшов і сам Кирин, тільки іншим шляхом. Перезарядивши зброю, вони обережно перейшли річку, наблизилися до вежі. Ніхто не стріляв, ніхто нічого не казав.

Мустафа раптом став на сідлі — хвильку тому ще сидів у ньому, і вже стоїть, ухопився за уламок стіни, підтягся. У нічній тиші пролунало клацання, яке неможливо було з чимось сплутати, і спокійна відповідь Мустафи:

— Нас двоє, ханум, а заряд у тебе один.

Драгон увійшов до вежі, викресав вогонь, подув на трут.

— Жива!

— Живий!

…Посередині вежі на купі різного сміття сиділа Маріора.

— Так-так. Старий Мустафа відійде подалі, бо цікава тут буде розмова.

Кирин про всяк випадок притягнув ближче до себе яничарку, що її жінка поклала на землю.

— Ну?

— Що — «ну»?

— Зразу вб’єш, чи як? — останні слова жінка вимовила таким тоном, що сумнівів у тому, щó вона має на увазі, бути не могло ніяких.

«Та чи вважає, що я не змінився і за одну ніч усе забуду?»

— Кінь твій… Їдь хоч до біса.

Козак розрахував правильно: з подиву жінка вклякла на місці.

— А що ти мені можеш зробити? — Розмовляли вони волоською мовою, отож Драгону доводилося добирати слова — підзабув її трохи. — Викажеш? Що б не донесла, кому б не донесла — тебе не відпустять, бо потрібна будеш для розпізнання. А там я на допиті все скажу, так що ще днів зо два у нас на балачки буде — на сусідніх палях. Лупу — тесть Радзивілла, не забувай! А тому, хто підіслав вас, поясни, що помилився коханець твій: у фон Ертеля ліве вухо відрубане, а в нашого — праве!

Маріора вилаялась так, що й на полі бою рідко почуєш.

— Усе вгадав, крім того, що Ханс мені чоловік вінчаний. Проте кинув. Я спала, а він кинув. Треба було мені тоді тобі правду сказати і тікати з тобою, але ж випитого вина назад не вернеш… Ох! Було в мене життя, був у мене коханець — старий та багатий, ну… і, бувало, доїдала я його наїдки з кимось молодшим. Один з них мене, дурепу, і вмовив: мовляв, і задоволення, і гроші дадуть. Спокусити тебе та вмовити передати пляшку було легко.

«А послати свою людину вони побоялися, бо їхній слуга на тортурах сказав би, чий він. Я ж міг видати лише жінку А тоді підозра впала б на її відкритого коханця, який і не знав нічого».

— Потім, коли Петру прийшов з грошима… Не знаю, Бог чи Сатана напоумив мене, але я підмінила кубки. Ніби заснув. Ані плям — ніяких ознак отрути. Ну, я до Ханса. Найманець. Теж бувало, що бувало! Показала йому золото і збрехала, що, помираючи, Петру… Якщо він Петру… прохопився, що Ханса теж уб’ють, бо він може знати. Отож кинулися тікати через весь Дойчланд.

«Вона із Семиграддя, отже, німецьку знає».

— А хто нас цього разу послав, я й не знаю. Ханс знайшов когось, платили йому за