Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

— Не питайте мене, звідкіля знаю, але знаю…

Коли гетьману доповіли, що з’явилися разом митрополит з патріархом,[150] він здивувався — невже вони гадають, що це вже кінець, що йому пора вже збиратися? Так, усю ніч було дуже зле, але тепер уже попустило!

Вдруге Богдан здивувався, коли побачив за спинами мніхів обличчя Лавріна Капусти. Вони підозрюють отруєння? Але всі страви готувала Глафіра, козацька вдова, її чоловік загинув ще під Переяславом, сина ляхи посадовили на палю. В усій Речі Посполитій не знайдеться золота, щоб її підкупити.

Проте Йоасаф навіть не став витрачати часу на привітання:[151]

— Сину, дозволь братові Павлу…

Богдан кивнув, не чекаючи продовження. Павло був приставлений до Йоасафа константинопольським духовним начальством, навряд чи він був тільки медикусом, але тепер це не мало значення. Ясно ж, що патріарх царгородський з важливим посланцем поганого лікаря не пошле. Навіть якщо він не лише лікар. Павло, сивий як лунь, років, мабуть, п’ятдесяти, нагнувся, пальцями підняв Богданове повіко, повернувся до порога і сказав мартинцям:[152]

— Ночви потрібні.

Іван Брюховецький просто отетерів. Швидший на думку Петро Дорошенко рубонув рукою повітря (водилася за ним така звичка) і вибіг надвір, а повернувся з ночвами, з яких Глафіра годувала свиней. У якомусь іншому випадкові Петро спочатку пошукав би, на кого їх покласти — не любив брудної роботи, — але зараз навіть про пиху, вельми притаманну його роду, забув.

Павло дістав велике перо, полоскотав гетьмана у горлянці. Понюхав масу, що вилилася в ночви, кивнув.

— Ш-що… — Лаврін Капуста аж охрип з переляку.

— Якщо за ніч не помер, то житиме. Мало поклали, а статура міцна. — Павло, на відміну від Йоасафа, говорив із сильним акцентом, повільно — слова добирав.

— Оце тобі, сину, наука — не їсти, не пити з ляхами.

— Гонець короля Його мосці не торкався кубків ясновельможного пана гетьмана, а їв усе те ж саме! — не по чину встряв Брюховецький.

Богдан відчув роздратування — начебто і розумний Іван, і освічений, а от… «Яка тут, у біса, Його мосць! Ясно ж — отрута з Варшави, а через гінця королівського чи інакше як — Лаврін дізнається. Так що Ян Казимир не „Його мосць“, а моя згуба[153]».

Павло посміхнувся — самими губами:

— Пан козак забув про Митридата, царя Понтійського.

Гетьман аж на ноги підхопився, проте диякон з несподіваною силою змусив його сісти на ліжко. «Їли з одної тарелі![154] А він сам, мабуть, до цієї отрути привчений, як отой цар… Митридат… Якому змалку давали отруту потроху».

Патріарх щось сказав Павлові грецькою мовою, той вийшов, а Йоасаф до Капусти звернувся:

— Накажи, пане полковнику, усіх геть з хати та сам подивися, щоби нікого не було під вікнами.

Павло повернувся з невеликою скринькою червоного дерева, інкрустованого слоновою кісткою, перед очима гетьмана вклав її до чохла з м’якої шкіри, що мав отвір не знизу, а збоку, і зав’язав. Від скриньки просто віяло старовиною та чимось ще, чого гетьман не розумів.

— Свята православна церква засуджує такі речі, але сказано: той, хто втратить душу для ближніх своїх, — той її збереже. Ми з кіром Паїсієм…

Патріарх поважно кивнув.

— …Беремо цей гріх на себе. Тримай її завжди при собі, та не змінюй чохла, бо в ньому головна сила. Може так статися, що той, хто прийде з наміром учинити шкоду тобі, просто забуде про задум свій. Так буде не з кожним: є люди, на яких чари не діють, але…

Митрополит затнувся, проте швидко знайшов потрібні слова:

– І панцир теж, буває, проб’є куля, однак ти його носиш під одягом, бо проб’є, та не кожна!

— Не знаю, як і дякувати вам, святі отці!

— Справами дякуй. Будь вірним оборонцем церкви, ще краще, аніж був досі.

Богдан не став приховувати свого здивування.

— Ми не засуджуємо тебе, сину, Боже борони! Ти вже багато зробив! А про те, що ще треба, поговоримо, коли вповні здоровим станеш.

Можна й не говорити! Йоасаф, що втратив свою митрополію, хоче залишитися в Україні.[155] Це добре, бо з Сильвестром[156] розмовляти важко. Треба тільки відписати в Царгород, щоби патріарх дав дозвіл. Не обманюй себе, Богдане. Вони хочуть більшого. Скасування унії та повернення православній церкві усіх храмів, земель… Там, де панують козаки, це вже зроблено. Але ж православна церква мала чималі добра аж у Любліні, аж у Вільні, аж до Кракова. На