Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

це ляхи не підуть… І навіть якщо взяти короля та сенат за горлянку, Рим заборонить. Але чи можливий почесний мир з королем? Учора тобі підлили вже не перший доказ, що ні. Ти вже думав про це, не раз думав. Ті, хто гадає, що ляхи простять нам перемоги, загибель стількох шляхтичів, спалення маєтків, переляк, — помиляються. Вони що завгодно підпишуть, вичекають слушної миті і… і ті, хто тепер каже: треба поступатися, треба з королем помиритися, — вони теж сядуть на палі. Боровицю забули! Скільки років пройшло? Уже одинадцять? Тоді Адам Кисіль давав слово гонору — Павлюка не стратять. Ще й додав, гадюка: «Хай разом із Павлюком до Варшави їде й Томиленко. Усі ж знають, що він був проти повстання!». Стратили й Павла, й Томиленка, упокій, Господи, душі мучеників!

А якщо так… Тоді непогано мати зачіпку. Якщо все-таки доведеться підписувати якусь угоду, то туди й запишемо — повернути церкві все, геть усе! Ясна річ — поляки не виконають. А це — привід…

Гетьман зібрався на силі, встав і підійшов під благословення.

Усе завершилося добре, і тільки Іванові Брюховецькому кілька днів не йшов з голови спогад про те, як Дорошенко махнув рукою. Прив’язався цей спогад і спокою не давав. Чого б це?

Двадцять років по тому.

Неясно, чи це зробили навмисно, чи воно випадково так вийшло, але гетьмана поваленого кинули на землю просто біля підніжжя Сербиної могили, на вершині якої чекав разом зі старшиною переможець. Юрба голоти, що схопила недавнього свого кумира, гула, неначе рій бджіл.

— Ну, Іване, де боярська шапка[157] твоя? — Дорошенко, з цієї хвилини гетьман обох берегів України (на півроку всього, але хто знає своє майбутнє?), і сам розумів, що знущання над переможеним його не красить, та стриматися просто не зміг. Надто багато накоїв раб Божий Іван, так багато, що народ, який ще недавно молився на лівобережного гетьмана, перехрестив його з Брюховецького в Бреховецького. А ота шапка боярська! Ясно ж, що це замість тридцяти срібняків.

Брюховецький підняв голову, на обличчі кров змішалася з багном:

— Скурвий син, і жінка твоя б…!

Знову ж ніхто не знає, чи навмисне, чи випадково, але Іван влучив у найвразливіше місце суперника — видатний політик та воїн був нещасний у подружньому житті…

Петро рубонув повітря рукою.

Нетяги, що оточували Брюховецького, зі страшним криком ударили — усі зразу і хто чим міг.

— Сті-ійте! — з тим же успіхом Дорошенко міг спробувати зупинити апокаліпсис, та навряд чи його і почули — за страшним гармидером.

— Я не хотів… Я думав, він постриг прийме! Ви ж знаєте, я завжди так рукою роблю…

Але навіть не придивляючись до обличчя своїх старшин, гетьман уже знав, що не вірить йому ніхто. І чи вірив він сам собі?

* * *

Ясна річ, що розповідь Богуна була набагато коротшою, а про події, що відбудуться через багато років, полковник і гадки не мав. Він просто пояснив, що йдеться про оберіг гетьмана.

«Він хоче, щоб я його знайшов. А де, як?»

— Цю скриньку король подарував якомусь барону з Пруссії. Високий, рудий та одновухий. Поїхав собі до дому.

Боян був просто приголомшений, хоча насправді дізнатися про долю скриньки було не так уже й важко.

Єдиним справді складним моментом залишався зв’язок, але коли зв’язковий зміг добратися до польського табору та передав агентові, що треба зробити, то далі все було просто: розвідник підпоїв одного з тих, хто грабував намет Богдана Хмельницького після штурму табору під Берестечком:

— А не пам’ятає твоя милість, хто взяв скриньку червоного дерева у шкіряному чохлі?

Шляхтич з подивом витріщився.

— Бачиш… У мого батька така була, з діда-прадіда. Хлопи пограбували. Якщо це вона, то я викуплю.

Шляхтич задумався.

— Червоні злоті ми між собою поділили. А скриньку піднесли королю Його мосці, бо один німець сказав, що там, мабуть, подвійне дно, а під ним — папери. Щоправда, натиснули там, натиснули тут — і відкрилася, і там дійсно було потаємне місце, проте порожнє. Але круль йому ж і подарував скриньку за кмітливість, отому німцю.

— А звали-то як?

— Б-барон. В-високий, рудий та одновухий. Він не з того полку, що його курфюрст прислав, і не з найманців, а з посполитого рушення, щось він казав, якось пристав до пана Мазловецького, гербу Юнчик.

Козацький агент ще підлив співбесідникові.

— То, мабуть, до нього і поїхав?

— Н-ні, Мазловецького вбито ще першого дня бою, і вся челядь його погинула. До себе поїхав…

Козацький агент, ясна річ, не знав, якого біса скринька комусь знадобилася, проте завдання було безпечне — навіть якщо співрозмовник пам’ятатиме, про що мова йшла (ох, навряд!), то це нікого не зацікавить.

Кирин відчув напад роздратування — вони що, тут усі збожеволіли? Знайти в цілій країні барона… Якщо він справді туди поїхав!

— Отут я й згадав, що ти теж трохи навчений та що чужу ворожбу чуєш мало не за милю.

«А заздалегідь ти мене не міг попередити, що отаке про мене скажеш?»

— Оце, — Богун вказав рукою на третього зі старшин, що досі мовчав, — Рудольф.[158] Правдивий німець та старий