Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Похмурий потерча, провівши братів поглядом, витяг із-за пояса кинджал.

Він дуже ризикував, бо тепер, коли він перебував у матеріальній формі, вбити його було майже так само легко, як і людину, але — рідний брат, та ще й виконує волю мертвих. Та й не таке вже радісне було його, потерчати, не-життя, щоби надто ним дорожити.

Брат не міг повернутися підземним шляхом на те ж саме місце — це обмеження мало сенс у часи, коли деякі могутні чаклуни вміли викликати потерчат-рахманів, але це можливо було лише з дуже обмеженої кількості місцевостей, отож наказати — принеси мені щось чи приведи мені когось — було майже неможливо. Тепер таких магів, мабуть, і не залишилося, проте заборона була непорушною.

Залишався лише один шлях, простий та звичний для кожного потерчати, проте не з клуні: тут він не відкриється.

Коли люди боярина Костіна разом із вартовими, що їх виставив князь Вишньовецький, зайшли до клуні, то побачили порожню клуню — і підкоп. Зразу ж ударили на сполох, проте шукали високого з рудим пасмом. Боян зовнішністю пішов у рідню з материнського боку, а от його єдинокровний брат був викапаний батько — середній на зріст.

Щоправда, спочатку здалося, що натрапили на слід: з однієї з хат вискочив офіцер, горлаючи:

— Там! Там! — півобличчя пана поручика наливалося усіма кольорами райдуги.

Один із вояків Вишньовецького вирішив, що це — слід утікача, але в хаті знайшли лише кількох шляхтичів, п’яних до нестями.

Ну звідкіля їм було знати, що піч для потерчати — дім рідний, що там він може перейти з матеріальної форми в енергетичну? Вони й слів-то таких не знали.

…Боян прикрив очі долонею, захищаючись нею від сонця. Життя він зберіг… Навіщо?

— Тебе до полковника.

Драгон навіть не здивувався — вчора його побачив Богун, і хоча ніяк не звернувся, навіть голови не повернув у його бік, але явно впізнав. Боян і гадати забув про чаклунські справи, бо під Білою Церквою творилося пекло — то з поляками билися, то у власному війську виникали заколоти…

Кирин згадував, неначе крізь мутне скло, неначе був п’яний: а може, справді стомився від утоми та відчаю?

— Зрада! Зра-ада! Змовилися!

— Що? Як? Хто?

— Ста-арши-ина-а зра-адила-а-а! До-о-омо-о-ви-ли-и-и-ися-я! Усе на-а-за-ад повертається! Як було до війни!

— Гі-і-рше-е! Сірому видають ляхам!

— Би-ий!

— Сме-ерть зрадникам!

Підхоплений загальною хвилею, Драгон опинився під мурами Білоцерківського замку, де йшли переговори з польськими комісарами.

Проте ворота зачинилися перед носом розлюченого натовпу, на мурах з’явилися клуби диму, дико, страшно закричали поранені, а хтось уже ніколи не крикне.

Кров розлютила юрбу, але Білоцерківську цитадель узяти з наскоку неможливо.

Уранці Боян стояв у гурті роззброєних бунтівників… Якісь люди нишпорили натовпом, витягли попереду чоловік з п’ятнадцять, з лав вірних гетьманові полків вивели двох багато одягнених, усіх поставили на край рову, і вдарив залп.

Там Кирин і зустрівся очима з Богуном.

Полковників, власне, виявилося двоє — у світлиці зайнятої Богуном хати, крім нього, сидів ще один, теж з перначем за поясом, а стінку підпирав невідомий Боянові старшина.

Богун витяг кинджал. Добра робота, такий самий, як Драгон здобув у бою в того татарина — чи це був не татарин? — руків’я прикрашене самоцвітами.

Козак придивився — так, це знову була річ-погибель, більше того, почерк той самий.

— Кому цього разу? — прохопився Боян і зразу ж вилаяв себе останніми словами — виказав себе перед двома невідомими.

— Мені. — Незнайомий полковник уважно подивився Боянові в очі. — Мені.

— Хто?

— Чортівня якась трапилася. Їду безпечним шляхом, коли це назустріч — кінь з мертвим вершником. І в нього за поясом — це. Ну, ясно, що таку зброю — полковникові.

— А… а інше — зброя, одяг — пасують до такої розкоші?

— У тім-то й річ. Одягнутий як шляхтич, кінь непоганий, піхви від шаблі оксамитом обтягнуті… Самої шаблі нема — певно, з руки випала, коли вбили. Але все це не його! По зросту підходить, а я нюхом чую — не його це! І… і з конем щось не те. Буває, звісно, що кінь з мертвим тілом скаче, але не схоже, не схоже. Тому й пішов до Івана, він у нас учений. Ну, і про скриньку порадитися.

— Перекують його ще сьогодні, — докинув своє слово Богун, — а скринька…

— Про цю скриньку Адам Хмелецький усім вуха проторочив, — вів своєї незнайомець, — так здивувався. Він був першим з полковників…

— Взагалі з козацтва… — уточнив Богун.

— …кого гетьман побачив після Берестечка, після того, як звільнився з ханського полону.[149] Перше Богдан запитав про табір. «У чорта вже, — каже Адам, — табір, ми втекли з табору». Він про гармати… «І гармати загинули»…

Богун промовчав, хоча частину гармат він тоді врятував.

– І тоді він раптом: «А скринька з червонцями та чохлом?» Хмелецький тоді сам був такий, що й уваги не звернув, каже тільки: «І вони загинули», а здивувався вже потім… Ну, золото ще туди-сюди, хоча не така він людина, щоби про червонці думати, коли битву програно, але чому йому від скриньки чохла шкода? Подейкували про цей чохол, що він його більше скриньки береже… Ну, а хто в нас перший характерник?

Богун продовжив,