Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

— З челебі[170] Карлом фон Ертелем, — пролунало ззаду з легким акцентом.

— Цей челебі на вашого пана і схожий, і ні, — продовжив татарин. — Той, хто бачив, не сплутає.

«Отож убивці дали опис прикмет, він дізнався, що їде рудий одновухий барон, який нікому не дозволяє лапати своїх служниць. Вирішив, що двох таких баронів бути не може, і виманив німця на двір, щоб не потрапити в пастку в корчмі».

– І де ж цього фона шукати? Попередити треба.

— Мабуть, у Крулевці.[171] Він привіз речі вбитого пана Марусецького…

«Сплутали! Марусецький, а не Мазловецький! Шукали б ми Мазловецького аж до Страшного суду!»

— Та поїхав до Крулевця.

Кирин обернувся, зустрівся поглядом із роганою, що поралася біля пораненого, і та кивнула — мовляв, витягну. Боян одяг на себе Бендіксів перев’яз із прикутим на ланцюжку бандолетом, узяв свою аркебузу.

— А чи варто шукати вбивцю, хай притулком йому стане пекло, який так влучно стріляє і може сховатися де завгодно?

— Він не повірить, що наш челебі не той челебі, і повернеться. Доб’є.

— Розум пана козака…

Боян ледве втримався, аби не здригнутися, та вчасно втямив, що співбесідник ужив слово «козак» у його татарському значенні — «озброєна людина».

— …Гострий, неначе меч Зуль-Факар, яким пророк Мухаммед — нехай Аллах його привітає — навертав людей до ісламу. Я, Мустафа з роду деї Річчі…

«Хіба в татар може бути такий рід?»

— …Допоможу знищити шайтанового вилупка, бо в вашого пана не те вухо відрубане і статура зовсім не та, а стріляти, не перевіривши, може лише той, кому не гріх убити двох замість одного. А раз так, то непогано показати цьому bravo[172] шлях до заслуженого ним пекла. — Татарин упіймав здивований погляд Драгона (слово «браво» було тому відоме від венеціанських купців) і пояснив: — Рід деї Річчі з далекого міста Ґенуї. Спочатку. Потім сотні років ми жили в Криму, у Кафі, а коли прийшли турки, то Гедік-Мухаммед,[173] хай душа його потрапить і до нашого, і до вашого пекла, наказав татарам винищити всіх ґенуезців. Та знайшлися серед татар такі, що не виконали наказу.

«Але довелося побусурманитися, а потім хтось із твоїх предків став до польської служби».

Мустафа виявився справжнім дарунком долі. Драгон і сам непогано міг іти за слідом, але перед воротами корчми утворилося таке багнище, що Боянові знадобилося б кілька хвилин, щоби зрозуміти, який із слідів, що виходять із нього, належить їхньому невідомому супротивникові. Мустафа «узяв слід» (якщо про людину можна так сказати) зразу і впевнено.

Татарин звернув до пущі і їхав досить швидко — козак побоявся б так мчати серед дерев. Утім, успіх погоні залежить не від того, чий кінь кращий скакун, а чий витриваліший, тут коні козака й татарина були майже поза конкуренцією. До того ж вони вели в поводу коней, на яких звичайно їхали Галки Стапки — можливо, дещо гірших, але Мустафа похитав головою, на здивований погляд козака показав нагайкою на сліди. Кирин уважно придивився. Кінь убивці одночасно підіймав та опускав то обидві ліві, то обидві праві ноги. Неначе олень. Боян, як купець та воїн, сам любив інохідців, бо така манера дуже зручна для вершника, і він, і кінь менше стомлюються, можна проїхати більшу відстань — отже, задешево інохідця не купиш.

Кому ж став поперек горлянки барон, якщо його слідами відправили видатного стрільця на доброму коні? (Місце, де вбивця завалив на землю одну Галку — справжню, відштовхнувши рахмана, було за дванадцять Драгонових кроків від дверей, та головне — під гострим кутом до них. Це було певним чином зручно — Рудольф просто не встиг побачити ворога, і тому… Боян вважав себе непоганим стрільцем, але з такої позиції, стріляючи з пістоля, він міг би й промахнутися. Браво ж був певний, що влучить — і таки влучив з обох стволів.)

Слід ішов проміж дерев, Мустафа підняв руку, їхні очі зустрілися, і Драгон кивнув. Вони без слів зрозуміли одне одного: браво не міг знати, чи буде за ним погоня. Але водночас не міг не знати, що може бути два різні типи погоні. Один-два, щонайбільше три чоловіки могли кинутися за ним негайно. Велика погоня, якби комусь вдалося її організувати, вирушила б не раніше як на світанку, бо вже сутеніло. «Найпевніше, зранку тільки б до корчми дісталися, а в погоню — ближче до полудня».

Отож супротивнику саме час було б організувати засідку, почекати з годину; якщо за ним женуться, то… пан або пропав! — якщо ж ні, то за ніч та ранок на інохідці він проїде стільки, що погоня стане пустою справою.

А ось тепер він відчув почуття небезпеки! Неблизько, але є!

— Він їде до перелазу. Попереду річка, яку ми, правовірні, називаємо Коксу. З волі Аллаха її берег такий, що спуститися до води — і то нелегко. Поночі я не став би спускатися, особливо з конем. На перелазі це легко, проте поряд із перелазом, із того боку, руїни якоїсь вежі, мабуть, за часів Вітольда[174] там брали мито.

«З цієї схованки він нас у воді розстріляє». І раптом прийшла певність — Боян знав, що робити.

— А чи дуже буде здивований мій друг, якщо