Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Вовк упав на землю, щось блиснуло, і тварина завертілася, скавучачи…

Виявляється, німець теж уміє ножі метати…

— Він тебе не вкусив? Скажений, мабуть.

Одна з Галок була так само одягнута, як і німець…

Тільки й різниці, що він — як Адам, а вона — як Єва.

— Вольф мокрий. Фесь мокрий. Піткрадайс вплав. На зфичайний вольф це не схош, та на сказ — тим пільше. Махічний трюк.

«А німець, схоже, вгадав».

Киринові майже не довелося спати, бо Галка-справжня вважала сон зайвим марнуванням часу…

Подорожувати країною під час війни взагалі небезпечно, а надто коли треба восени ночувати в лісі. По-перше, без вогню не заночуєш, а навіть приховане вогнище може побачити хтось. «Та-ак… Кажете, що за наказом пана полковника? Тоді чому не в селі, як порядні люди?» Другою проблемою загрожувала стати їжа — вони ж не взяли із собою навіть казанка, сподіваючись, що в більшості випадків у корчмах ночуватимуть або в селянських хатах. Та й купувати щось… Це тільки на перший погляд просто — придбати у селі їжу «Продати вам півня та паляницю, та головку капусти? А навіщо? Заночуйте в корчмі, там і нагодують…»

Отож тільки-но Боян закуняв (спочатку табір лаштували, потім думав, потім знову Галка-справжня наставила роги законному чоловікові), як його розбудило таке ж саме відчуття небезпеки, як і минулої ночі.

Козак ухнув пугачем, схопив карабін, пращу — і тут затріщало, а Рудольф вистрелив.

Ще один вовк…

— Вони нас вимотують… — знову той самий голос, що наче сам собою іде з горлянки, без його, Бонової, волі.

— Was ist das?

— Як ти після такого виспишся? Ще кілька таких ночей — голими руками візьмуть. Треба купити човна та позбутися коней.

— До Чернигіф плисти мимо Киїф, а там литфа.

— Цьому горю я знаю, як запобігти.

Кирин знову відчував себе зрадником… Очі коней, які не бажали йти, які бігли за ними берегом та іржали. Як це часто бувало з вояками, що пройшли через справжнє пекло, доля коней схвилювала його більше, аніж доля людей — починаючи із самого себе. Але продати чотирьох коней разом — то не уникнути запитань, їх запам’ятають, хтось та додивиться, куди попливли.

Пливли ночами, причому Боян розкошував — йому-то вдень спати не можна, отож гріб Рудольф та жінки по черзі. Удень вони спали, а якщо якась людина проходила повз місце їхньої днівки, то вона бачила або якусь купу колод, або кам’яну брилу… Мимо Києва пройшли глупої ночі, а Кирин ще й щосили посилав навколо думку: «Ти на річці не бачиш човна. Не бачиш». Найважчим було добувати та готувати їжу.

— Та скинь ти чоботи! Скинь, скинь… Тепер дивися — край ногою намацав? Отак і веди великим пальцем, поки він у нору не влізе.

— Нора хто сидить?

— Рак, казав же тобі, телепню.

— Сам телепень. Рак мене палець цап!

— А ти його тягни. І хапай.

— Чому рак, не рипа?

— Бо я таки телепень.

Свого часу Боян не додумався сховати своє рибальське знаряддя разом зі зброєю та грішми — так воно і пропало.

Рак, спечений у золі, не такий смачний, як варений, та доводилося Драгонові смакувати і гіршим, Рудольфові, судячи з усього, теж.

Степан Пободайло був похмурим, як дощ зі снігом:

— Що, прийшли забрати останню відьму? Беріть, бо тут такі справи пішли, що й сорок відьом не допоможуть. Про мир чули? Чернігів здати, полк знищується, якщо трапиться таке диво, що когось із колишнього полку впишуть-таки до реєстру, то він мусить забратися з рідних місць — козакам дозволено жити лише в Київському воєводстві. І взагалі козаків буде лише двадцять тисяч. Він що, гадає — ми так просто цьому підкоримося?

Бендікс прокашлявся.

— Не мошна. Перетих трепа. Зіпрати фійсько. Тватцять тисяч відкрито, тисяч тесять на Січ, ще кілька потай. Та ґолофне — чекати, поки фони перетеруться.

— Хто? — потер долонею лоба полковник.

— Реґулісти[165] та шляхта. Феликі ґетьмани… як це… летве зіпають, хтось із них та помре.

А це таки дійсно так! Що великий литовський гетьман такий старий та хворий, що вже давно не ходить у походи, про це знали всі. Останнім часом пішли чутки про хворобу Потоцького: теж старий.[166]

Справді, варто хоч одному з них померти, як та-аке почнеться! Поб'ються можні пани за ласий шматок.

— Твої б слова та до Бога, але хіба ми не поб'ємося? Народ зневірився! Бунти будуть, це як «Отче наш», та ще он Дзиковський людей до Московії підбиває: там, мовляв, землі вільної — три дні скачи, не об'їдеш. Воєводи пільги дають. Так що коли доведеться обирати між панським ярмом та Москвою — ясно…

— А чим шлехт?

— Тим, що вони не повернуться! Кажеш, зберемо військо? А буде кого збирати? Одні геть підуть, інші…

Боян і уві сні не міг уявити, що через багато років, коли з учасників цієї розмови серед живих залишиться він один, дійде до нього чутка про страту полковника Дзиковського. Цар Олексій виявиться нічим не кращий за короля, Шереметьеви з Ромодановськими — за Потоцьких та Конецпольських, і пристане полковник до Стеньки Разіна, щоби разом «тряхнуть Москвою». Але вони програють…