Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

У Лупу є ворожбит?

А нічого дивного. Давно пошепки натякали, що він сатані душу продав. Василь Лупу — перший господар після завоювання Молдови турками, що посідає престол більше трьох років.[131] Ясна річ, він, крім данини, ще й бакшиш шле усім впливовим особам у Стамбулі — однак це робили і його попередники, проте довго не протрималися. Може, частину турецьких вельмож зачаровано? До речі, чому усі замахи на князя провалюються, га?

Але тоді чому шпеги знали про руде пасмо? Їх що, попередили: треба схопити отаку й отаку дівчину, але якщо попадеться чолов’яга з рудим пасмом, то хапайте і його також? Боян аж похитав головою, і раптом неначе живцем почув голос свого мертвого попередника:

«А ще ти викапаний мій дядько Карпо… Руде пасмо у волоссі…»

«Йолоп! Боярин мене також не бачив неголеним! Як… Як і я його! Йолоп, йолоп! Пасмо — це прикмета крові Боянової! Але тоді загін міг бути і з Молдови, і з Москви — однаково».

Згарище спаленого хутора підвернулося якраз тоді, коли треба було заночувати.

Щоправда, коли Боян побачив жіночий череп, йому розхотілося спати. Уже через кілька хвилин Драгон дійшов дуже несподіваних висновків. Хутір знищили шість, щонайбільше — сім років тому — так підказували молоді деревця.

Але тоді тут ніякої війни не було! Татар якраз сім років тому до ноги погромили під Охмановом — вони довго не могли оговтатися.

«Пан винищив за непокору та й ховати заборонив? Гм, забагато було б і для найжорстокішого з панів. Та й мучеників хтось би та поховав, знайшовся би піп сміливий».

Усе це на перший погляд здавалося давньою справою, але маг чомусь був переконаний — місце небезпечне і досі. І несподівано, обминувши якийсь пагорб, аж сахнувся: в очі вдарило сонячне світло.

Якусь хвильку Драгон вважав, що йому приверзлося, але коли зробив крок уперед, то знову побачив (неначе через вікно) шлях, залитий сонцем, та дерева невідомої породи…

Крок ліворуч — знову темрява та свій, рідний ліс. Крок праворуч — знову дорога. Ще крок праворуч — нічого.

День серед пізнього вечора і дивні дерева було видно тільки з однієї-єдиної точки. Кирин устромив у землю на цьому місці ножа, відійшов убік, сів на колоду.

Про всяк випадок прочитав усі молитви, котрі знав (хоча в глибині душі не певен був, що має право молитися), знову став поряд із руків’ям ножа. Сонце, шлях, невідомі дерева. Козакові, втім, і на думку не спало зробити ще кілька кроків уперед. Він давно вже вийшов з того віку, коли міг ризикнути з цікавості.

Свій келеп він залишив у схованці, отож тепер поклав собі на коліна мушкет, поряд повстромляв у землю метальні ножі та свою пращу — спати біля такого дива він не збирався. Від’їхати кудись убік… Поночі? Нічого не чути? Безглуздя…

Щоправда, зовсім не спати не вийшло — козак час від часу починав куняти. Давалася знаки втома.

Раптом він стрепенувся, бо… бо срібна каблучка на пальці стала теплою! І взагалі, щось змінилося…

Не встиг Боян і отямитися, як просто на нього виїхали троє кінних. Двоє схопилися за пращі, а третя, тобто перша, радісно вишкірила зуби.

– І тобі по здорову, якщо не жартуєш.

Ані своїх слів, ані відповіді козак не почув, та Тяфка явно йому зраділа.

Коли Боян прокинувся, сонце було вже доволі високо — зрадів можливості покластися на вартового. А то від самого Чернігова спав упівока.

У тимчасовому таборі залишалися тільки він та ще один песиголовець.

— Куди всі подівалися, га?

Співбесідник почав вимахувати руками, потім із жалем подивився на козака.

«От і поговорили»…

Утім, через кілька хвилин Тяфка повернулася. Сама.

— Ну, й де твій третій подівся?

У відповідь вона так красномовно поглянула, що Боян відчув себе останнім дурнем в усьому світі.

Це відчуття ще підсилилося від того, що він не знав, як задати головне питання. Тяфка, мабуть, усе зрозуміла, бо без слів простягла козакові чекан і без слів тицьнула пальцем у залізо.

Знову творилося те саме, вже звичне (проте від того не менш дивне) диво: із середини металу, начебто з-під води, проступило кириличне мереживо літер. Боянові так дух захопило від думки, хтó йому пише, що не зразу втямив, що там написан…

«Не шукай мене. Щастя не для нас».

Як не дивно, але дуже швидко перший розпач минув — Боян відчув дещо, для чого не було слова в його лексиконі (це слово «оптимізм»). Щастя не для нас? Отже, вона припускає, що вони могли б бути, саме вони могли б бути щасливими вдвох! Отже, питання в тому, аби знайти її та переконати в тому, що вона помиляється. Козак так розмріявся, що Тяфці довелося смикнути його за рукав, аби він побачив, що вона також щось написала. На землі.

«Ти її ніколи не побачиш. Тебе прокляли».

У козака неначе з ніг кістки витягли.

«Хай би тобі щастя не бачити…»

…А далі раптом, неначе хвиля морська, накотило знання.

Чому чаклуни досі світом не правлять? Чари — слабка річ, казав небіжчик — попередній Боян. Але все ж вони дають чималу перевагу. Не вмів би він чаклувати — не здолав би вчора аж чотирьох супротивників. До того ж донедавна чаклуни вміли бачити події, що відбуваються будь-де, ба навіть у майбутньому. А це страшна зброя. Нарешті, вміння послати ворогові річ-погибель — це теж вам не абищо. Проте хтось виробив (чи, може, щось виробило) систему захисту. За певних умов прокляття простої, безневинної людини, кинуте на мага, подіє. Боян не