Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
Боян сів по-турецькому. «Це несправедливо! Я тяжчі гріхи вчиняв, і нічого! А ти з ним справедливо повівся? Тяжчі гріхи, бач, вчиняв? А як воду в діжку по краплині ллють? Зрештою ж переллється».
— Слухай… — вирвалося охриплим голосом, — але ж чари — слабка річ… Якщо нас усе-таки зведе доля…
«Погано буде…»
— Кому?!
«Якщо просто побачитеся, то тобі. Якщо щось більше, то їй».
Боян змішав усі відомі йому мови у такій пропорції, що Тяфка аж пащеку відкрила від здивування.
Тепер залишалося виконати волю мертвого та самому таким стати.
* * *Боян їхав у якомусь напівзабутті. Навіть те, що він знову став чути… Напівсвідомо відмітив, що це Тяфка його вилікувала, і їхав далі. Він навіть не пам’ятав, коли та що їв. І чи їв та пив взагалі!
Не звертаючи ні на що уваги, Боян налетів на польську заставу. Мабуть, сказав щось доречне, бо його не вбили на місці. Потім він майже нічого не міг пригадати — тільки якісь фігури, що хапають його коня за повід, його кудись ведуть… І все це — якось плутано, неначе одужавши згадуєш, що ж під час хвороби було.
Десь там, глибоко, шкреблося розуміння, що треба отямитися, взяти себе в руки, проте це сталося тільки тоді, коли козака раптово підняли на ноги — і тільки тоді він побачив, що сидів на возі, разом із німецьким найманцем, що тепер підняв його за плече.
А дивився у вічі високий, кремезний вершник з дуже розумними, проникливими очима. Сірі очі були наче криця.
«Одягнутий як небагатий старшина найманців, але кінь… На Москві такий єфімків[132] п’ятдесят коштує».
Боян уклонився за московським звичаєм.
— Дайте йому коня. І все, що при ньому було, — сюди.
Кремезний Боянові слова не сказав, а козак і собі мовчав — ясно було, що з таким краще тримати замкненим рота, поки сам не спитає. А він спитає, тільки не тут.
Якийсь лях — судячи з наявності чекана, ротмістр,[133] — щось тихо сказав сіроокому, Боян тільки і розібрав: «Крамер». Кремезний кивнув — більше нічого, жоден м’яз на обличчі не здригнувся, проте Боян ладен був об заклад битися: він уже знає про того Крамера, хто б це не був та що б не накоїв. І це сіроокого певним чином турбує.
Вони виїхали з польського табору у супроводі двох десятків райтарів, одягнених у шкіряні панцири, озброєних (крім довгих рапір або шпаг) короткими рушницями та кількома пістолями кожен.
Руків’я пістолів виглядали не лише з ольстр,[134] але й із-за поясів, навіть із-за правих халяв. (Із-за правих, бо звичайному вершнику навіть на марші важко перехилитися вліво, продовжуючи тримати повіддя лівою ж рукою, а під час бою, коли кінь наляканий, це зовсім неможливо.) У декого пістолі ще й висіли на перев’язах для шпаг, — допомагали спеціальні кріплення.
Несподівано попереду пролунав воронячий грай. Сіроокий зробив знак рукою, райтари виїхали уперед, витягли рушниці. Боянові здалося, що за мить до сигналу він почув ще такий самий грай, тільки далі.
«У них що, за кожним поворотом дороги хтось причаївся? Дивно…» Звичайно ляхи не вдавалися до таких застережних заходів…
Назустріч із-за повороту виїхав загін приблизно такої ж чисельності. «А оце шляхта».
Старшина над тим загоном (невеликий на зріст черевань років сорока), навіть не вітаючись, гукнув:
— Ми забираємо цього гінця, чи хто він там. До князя — воєводи Руського…
Ось тепер Боянові справді стало страшно. Одна справа — їхати до ката Яреми, інша — зрозуміти, що ти вже прибув до нього.
— У мене інший наказ. Від мого пана.
— Не бреши, Ференце… Усі на раді, тебе туди й близько не пустять!
«Ференц? — від здивування Боян мало не вигукнув уголос. — Якщо ти, хлопче, мадярин, то я — татарин!»
Обличчя типового українця з угорським іменем заледеніло.
— Князь Ієремія на тій самій раді.
— Стули пельку, хлопе.
Драгон відчув, що черевань з вогнем грається… Ну то й що, що Ференц не шляхтич? На війні всяко буває.
— Пан Крамер, — Ференц[135] указав рукою на блондина у шкіряному колеті, такому ж, як у його райтарів, — не шляхтич. Служить моєму панові. Самовільно полишив заставу.
Слова було сказано спокійно, навіть трохи весело.
— Пан Крамер… — передражнив черевань, — під моїм захистом. Віддавай московита або візьмемо самі. Бо тут — усі шляхта, чинитимеш опір, то шляхетської крові тобі не подарують.
— Як сядеш на палю, — глумливо підтримав ще один шляхтич, ніс якого точно вказував на його найпалкішу пристрасть, — то дізнаємося, чи правда ти потурнак, га-га-га![136]
— Шляхетської крові не буде, — без притиску відповів Ференц і, повернувшись до лжемосковита, додав: — Ступай до
