Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Ударом ноги, навіть не встигаючи здивуватися, що він нічого не чує, — втім, у вухах щось калатало, — козак послав свою шкапу просто на татар, які мусили сахнутися, — виграного часу якраз вистачило, щоб вирвати з-за пояса пращу у вигляді розщепленої палиці та, махнувши обіруч, розвалити голову ще одному противнику…

«Матері твоїй сто чортів!»

Отаман підвівся.

Рятівна думка втілилася в життя раніше, аніж сформувалася — Драгон перехопив пращу зубами і… потім так і не міг зрозуміти — чи йому допомогла сила чаклунська, чи просто жити кортіло. Хай там як, він оговтався вже досить високо — і не зірвався ж з мокрого гілля. Татари кинулися під дерево — дістати списами, а Боян рвонув кришку шкіряного гаманця, де звичайно козаки тримали запасні кулі, а Драгон, крім них, — два камені для пращі.

Вставляти каміння в розщіп палиці не було часу — він замахнувся рукою, цілячись в отамана, той закрився щитом, та Боян, не змінюючи положення руки, без замаху, метнув камінь у скроню лівого татарина.

Без замаху — та зверху вниз, той і не пискнув. Двоє, які залишилися, порачкували, прикриваючись щитами, Боян вклав останній камінь на місце, але татари зупинилися вже на безпечній відстані.

Вони знали такі пращі, мали вже з ними справу!

Ховатися далі на дереві ставало небезпечним — дощ міг ущухнути будь-якої миті, а тоді десь у саквах знайдеться запасна тятива.

Боян відчепив порохівницю, зав’язав гаманця — як і більшість козаків, він носив на поясі не лише ладівницю з готовими паперовими набоями, але й порохівницю з причепленим до неї гаманцем із кулями — як припече, то зможеш вкласти і без набою, — і щосили пожбурив усе це в бік ворогів:

«Вибухни!»

Саморобна граната впала на землю. Вибухати вона й не думала.

Розмірковувати — що та як — було ніколи.

Обережно, аби не впасти, Боян спустився на землю. Утім, це мало що змінювало: варто було б козакові відійти від дерева — татари б узяли його в лещата.

Усе Боянове єство просто волало про допомогу, і, мабуть, це він таки зробив, але таке, чого сам не чекав: якраз тієї миті, коли він знову почав чути звуки — страшний удар, хвиля жару вдарила в спину, в очах зарябило, грім ударив прямісінько над головою, і знову настала тиша. Неприродна тиша.

З-за спини випливла куля, зроблена, здається, з блакитного світла.

Чи були це й надалі його неусвідомлені чари або чистісінька випадковість, але куля попливла до татарського отамана. Той чи то скам’янів з переляку, чи, навпаки, бувши хоробрим, вирішив зустріти небезпеку обличчям, але застиг на місці.

Кульова блискавка розірвалася на отамановій голові.

Останній татарин кинувся бігти, схопив першого-ліпшого коня, скочив у сідло — тільки його й бачили.

Боян підійшов до поверженого ворога. На обличчя було страшно дивитися, а на шкірі, де середина грудей, застрягла куля. Козак присвиснув, сам того не почувши, — куля, щоправда, йшла не під прямим кутом, та все ж. З відстані менше ніж півста кроків — вражало.

Драгон чув, що серед татар Добруджі були колись майстри, які володіли секретом обробляти шкіру так, що від неї кулі відскакують, чув, та не йняв віри: куля сталеві лати проб’є — буває таке, що й наскрізь разом з хазяїном, — а хтось каже про шкіру.[123] Боян відчував, що це саме секрет виготовлення, а ніякі не чари — хоча хто знає, де закінчується одне і де починається друге? До речі, вороги застосовували чари, що вважалися давно втраченими. Тепер він зітнувся з обладунком, секрету виготовлення якого, як вважалося, теж уже ніхто не знає. У випадкові збіги Боян не вірив.

А на місце бою глянути все ’дно треба — хоча б для того, щоби знайти новий футляр для рушниці. Та перевірити свої підозри, якщо вдасться.

А підозрював козак, що четвірка татар — це все, що залишилося від татарського загону, який він бачив місяців два тому. Тоді, поночі, він не міг роздивитися облич, та надто багато схожого: ці скидалися на ногайців, і ті. Ці були аж надто добре озброєні — чого звичайно за ногайцями не водилося, — і ті також.

Тоді, в травні, Боян відкинув думку про загін шпегів, бо хоча в польській армії були татарські корогви, проте майже всіх польських татар, осілих у Речі Посполитій з діда-прадіда, видавала вимова та незнання Криму. Але якщо вони з Добруджі чи видавали себе за таких, що в походах хана беруть участь добруджанці, це знали всі, та мало хто бачив їх.[124]

Ворожбита порятувало відчуття небезпеки — звикнувши йому довіряти, він упав набік і вдарив ногою. Спис татарина, того, що на початку сутички дістав камінь з пращі, пройшов за два-три пальці. Мабуть, щойно очунявши, досі не був небезпечним, так що мовчало чуття.

Драгон устиг ухопити за списа, рвонути — вони впали обидва, бо ноги роз’їжджалися на мокрому ґрунті. Впали набік, обличчям один до одного. Драгон став на одне коліно, ворог намагався піднятися, ухопившись лівицею за гілку куща, та спробував рубонути кинджалом. Прямим, вузьким кинджалом без перехрестя, яким, здавалося б, тільки й колоти. Боян якимось дивом устиг підставити руку так, що зап’ястя вдарилося об зап’ястя, лівою вихопив із-за халяви метального ножа, вдарив ним під дих.

Ледь підвівся — руки-ноги тремтіли. Десь