Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
Тільки тепер до Драгона прийшло розуміння, чому шляхта Ярему хвалить та перехвалює.
«Він такий, яким більшість шляхтичів бажала би бути. Вони пихаті, бундючні — він найпихатіший, найбундючніший. Вони жорстокі — він найжорстокіший. Вони здебільшого ляхи не зроду — наші кістки обросли ляським м’ясом — та зневажають народ, з якого вийшли, — він понад усіх зневажає».
— Дарма сподівався цей здрайця, який уже в пеклі горить, — Його Милість пан круль більше може у царя московського, аніж якісь там козаки,[141] — промовив Соцький з нестерпно самовпевненим виглядом.
На нього-то чари подіяли, він-то вірить… А князь Ярема?
Раптом Драгона наче обухом по голові вдарило: він упізнав людину, що сиділа на складному стільці, перебираючи чотки, зліва від князя Ієремії. «От якраз гідний друг для Яреми. А одягся ж як лях, не по-нашому… І хрестили ж нас однаково», — козак поквапився відвести погляд від найстрашнішого, найжорстокішого в Молдові боярина Костіна.[142]
Тим часом князь Вишньовецький зволив піднятися і підійти до псевдопосланця…
Ще півгодини тому козак би й повірити не повірив, що можна підійти впритул до людини, торкатися до неї рукою — і дивитися, як на порожнє місце, але в князя вийшло саме так.
Княжа рука рвонула комір сорочки. Боян мало не посміхнувся — таку перевірку він передбачав.
У ХVII столітті українці не носили натільних хрестиків, а от росіяни — носили, хоча часто замість хрестиків — мідні литі іконки, таку і Драгон надів — Божа Мати з немовлятком.
Ярема кивнув, повернувся, майже дійшов до свого похідного стільця, раптом про щось згадав, знову обернувся до козака:
— Читай «Вірую»!
Боян відкрив рота — і… теж дещо згадав.
— То наука высокая, ведома царю с патриархом.[143]
Не подобалося начальству на Московщині, коли його підданці розмовляли з іноземцями про релігію! Весь час їм ввижалося, що від «німців» піде Третім Римом якась єресь гуляти! Ізиді, сатано!
Проте сатана повністю ісходити не бажав, бо без торгівлі не можна, також і війська потрібні, навчені сучасного строю, гармати нові потрібні, дешеві — московські майстри вміли лише бронзові лити, а весь світ переходив на чавунні. Так хоч-не-хоч, а довелося іноземців запрошувати, вони і нові полки навчали, і завод у Тулі ставили, про купців шкода говорити. Але якнайсуворіше було заборонено розмовляти з «німцями» окрім конкретної справи, а більше всього не можна розмовляти про віру. І боронь Боже, не читати при них молитов, бо як прочитаєш, а він спитає — як ти оцей вислів розумієш, встрягне зі своїм єретичним тлумаченням… Отож і було наказано — відповідати, що не знаємо такої науки високої.
Знову кивнув князь Ярема, повернувся, нарешті сів, узяв головну грамоту, уважно обдивився вислу печатку, зірвав її, прочитав грамоту. Сам прочитав, бо вона все ж таки з держави недружньої, подивився гостро.
Пан Соцький із поклоном передав книгу. Ієремія узяв, подивився, розкрив… на очах втрачаючи інтерес і до книги, і до гінця…
«Усе! Зараз вижене — і я залишуся живим!»
— Дозволь, твоя милость, слово сказать. Распоп[144] беглый, у которого сию книгу взяли, показал, что твоя милость на ней матери присягал…
Подив на обличчі Ієремії почав змінюватися іншим виразом, коли раптом заговорив Мирон Костін:
— Це мій підданий, твоя милість. Слуга двірський. Я його тільки зараз пізнав. Послав колись з іншими до Московії, а він утік. Уже давно це було, от і не відразу розпізнав я.
Горло Бояна неначе стисли залізні лещата. До всього був готовий, але не до брехні. Ну й що робити? Кричати — бреше боярин? Так за це тільки можуть стратити.
— Мовчиш, рабе? Твоя мовчанка тебе видає!
— Узяти!
Бояна враз стисли так, що він не міг і дихнути вільно, тільки почув:
— Пришлеш, твоя милість, своїх людей.
За якихось інших обставин Ієремія Вишньовецький, можливо, замислився б, навіщо боярину Мирону гонець севського воєводи, але зараз просто десь краєчком свідомості відмітив, що, можливо, Костін сказав неправду, ну то й що? Цар ніяк не може покарати польського князя, не може, та й не захоче, навіть якщо це правдивий посланець та воєвода дізнається про його долю. Холопів у царя Олексія багато. Але іншим тепер була заклопотана голова, давно забутий голос бринів у вухах:
«У калі помреш!»
«Ні, ні, мати такого не говорила, я пам’ятаю оцю розмову, я згадав — мати тільки сказала…
„Я не буду вимагати від тебе клятв — тим більше, що тут сказано: не кляніться… я просто скажу: будеш вірний — з тобою моє благословення, зречешся нашої віри — над тобою моє прокляття…“
Тільки це вона казала і нічого більше!».
