Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
Проте в голові калатало, неначе удари дзвону: «У калі помреш!»
Ієремія майже не чув, як прощався боярин Костін, не замислився: а чого це він раптом завітав, машинально вимовляючи потрібні слова.
«У калі помреш!»
«Мати неправду сказала, неправду, неправду!»
«У калі помреш!»
Князь на хвилинку заплющив очі.
Що це за білі фігури з червоними плямами на місці очей?! А, це ті православні священики, яким він наказав свердлами висвердлити очі… Звідкіля він знає, що це вони? Він же нікого з них ніколи не бачив, навіть не був у Немирові, тільки віддав наказ…
«Це мене сатана спокушає! Дурна мати та її схизматичні попи давно в пеклі! Чого схотіла — аби він заради віри закрив собі шлях до найвищих щаблів! Хіба можна було, залишаючись православним, кидати виклик усьому сейму, нав'язувати свою волю Речі Посполитій? Мої перемоги — доказ того, що саме римська віра правильна! Мати не могла казати правду! Забути про неї!»
Але спробуйте не думати про білого собаку, якщо вам хтось це заборонить…
«У калі помреш!» — калатало у князевих вухах.
…Увечері того ж дня, просто на банкеті, що його влаштував Потоцький на честь взяття замку, у ясновельможного князя Ієремії Вишньовецького так скрутило живіт, що він не встиг вийти з намету.
Різачка більше не припинялася, лікарі виявилися безсилими, і рівно через сім діб, година в годину, князя не стало. Ті, хто був біля нього в смертний час, пошепки розповідали, що, втративши свідомість, князь лаяв та проклинав свою матір…
* * *Бояна, як куль з вівсом, кинули до клуні, цього разу міцно зв’язавши, хтось стиснув горлянку, а коли Драгон відкрив рота, сунули туди жорстку ганчірку. Люди боярина щось не йшли. Кирин так ніколи і не дізнався, що Костіна викликав польний гетьман князь Калиновський, щоб вивірити його позицію, адже князь Мартин вирішив просити руки Розанди Лупу, бо (як він гадав) уже близька остаточна перемога поляків розірвала її заручини із сином Богдана. Віддавати ж накази у присутності людини, що вже мала певний вплив у Молдові, а тепер могла отримати вплив ще більший, Костін не ризикнув — хтозна, які у нього можуть бути інтереси!
Тим часом ув’язнений козак зрозумів, що боярин упізнав не чаклуна Бояна, а Мирона, учасника замаху на князя-господаря, тому й збрехав князю Ієремії, аби той не повідомив Василя Лупу або сам не допитав змовника.
«Костін не знає, хто тоді дав мені отруту (якби знав, то просто наказав би вбити), але хоче знати, щоби тримати цю людину в руках!»
На своє щастя, Боян не знав міфу, начебто тортури витримати неможливо, проте чітко розумів дві речі: що допит, коли б і де він не стався, скінчиться його смертю і що перевірити зізнання кати зможуть нескоро.
Отже, можна було подумати, про те, щó казати. Головне — чи казати правду? Ота Маріора… Вона зламала йому життя, вона насміялася — він-то думав, що вперше жінка з ним не за гроші… І вона не могла вірити, що в склянці ліки, — знала ж, що отой Штефан ніякий їй не брат. До речі, дуже можливо, що її вже й серед живих немає — після того, як змовникам стало відомо, що замах зірвався, вони повинні були передбачити можливість арешту Мирона… тоді його ще звали Мироном… отож сам напрошувався вихід…
Але щось запротестувало в грудях Драгона. Не міг він… З його боку було щось більше, аніж просто бажання переспати, було, хай і загуло, хай зраджене і зневажене, але було, було!
«Отож… Чого триматися? Мене перейняли, схопили… Хто? Не сказали, але я здогадався: люди трансільванського князя… Він помер, хай шукають… Вони знали про мене… Що вони могли знати, на який гачок спіймали мене? Що я ворожбит…»
Боян мало не засміявся — самому стало смішно… «Чим вони могли мене змусити? Чим? А! Вони показали мені батькового листа! Ну, може, й не батькового, але рука — точнісінько його, це я вже потім втямив, що могли й підробити. Батько начебто перед смертю написав, що його отруїли за наказом Лупу, бо… бо він… Що він? Шпигував для Семиграддя? Ні в які ворота не лізе, тоді б просто стратили. А! Батько писали, що він насправді був сином Крецула,[145] чому є докази. Так… (Кирин — тоді ще, власне, Мирон — застав чимало людей, що пам’ятали недовге правління козацького гетьмана. Згадували добром, а народження поза шлюбом не вважалося в Молдові ганьбою для дитини. Отож бастарда Івана Підкови Лупу точно не залишив би живим). Вони, ці люди, пояснили мені, що в мене є один вихід — приїхати до Ясс потай, передати отруту і, поки буде сум’яття через смерть Лупу, продати все та й тікати світ за очі, бо престолу мені все одно не бачити. Я їм тому і повірив, що вони сказали — престол тобі захопити не вдасться, я ж це і сам розумів. На тому й стоятиму… Тьху! А чого це я тільки про допит? Чи не зарано сам собі співаю заупокійної? Я ж начебто чаклун? Так… А скільки їх, для початку?»
Боян напружився… Він не міг би сказати, що саме зробив, але швидко зрозумів: двері клуні незамкнені, біля них — п’ятеро вартових, у карти грають.[146]
«А якщо спробувати… Постривай, козаче… Розв’язатися треба спочатку, тоді можна буде і спробувати».
Несподівано у клуні стало трохи світліше — саме трохи, причому світло було абсолютно природне, не від полум’я і не таке, як у духа гори. Наступної миті Боян відчув, що мотузки… щезли. Просто були на руках-ногах — і не стало.
Водночас чиясь рука
