Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

він бачив… Точно! Коли служив у московських кормових драгунах, був там один… З гір Кавказу втікач — Боян уже не пам’ятав, чому й від кого втік, Давидом його звали… У нього був точнісінько отакий кинджал, і він ним рубав… тільки рубав: якось сказав, що колють тільки боягузи.[125]

Частина тих гір підлягає кримському хану, а біля них і ногайці кочують.

«То кого ж вони вдавали — горян чи татар із Добруджі? Чи… залежно від обставин?»

І тільки тут Боян усвідомив, що він досі нічого не чує. Ну просто анічогісінько.

І як же їхати далі? Перший-ліпший, свій навіть, гукне — і ти не почуєш ані крику, ані неминучого пострілу. А наказ виконати — просто не вийде.

Розділ V
Материнське прокляття
Серпень 1651 року

Боян шукав довго. Та хто шукає, той знайде — знайшов і він — дерево, на якому хтось колись зробив позначку. Вона навіть за віком була підхожа — років два-три тому хтось рубонув сокирою…

Насправді, хто та для чого — це вже не мало жодного значення. Боян відрахував сто кроків точно на схід і почав копати пальштабою,[126] яку знайшов в одного з убитих козаків на місці, де вони дали свій останній бій.

Викопавши чималу яму, вже значно обережніше викопав на її дні значно меншу. Потім поставив дві пари чобіт, теж знятих з небіжчиків («Простіть, браття. Вам уже не треба»), у ліві поклав дещо зі зброї та гаманець, зверху натягнув праві, вклав у ямку, засипав землею. Велику яму залишив, як була, пальтштабу кинув на дно.

Усе скидалось на те, що хтось, повернувшись з-під Замостя, заховав тут скарб, а тепер, коли наближається польське військо, вирив — і кинувся навтьоки. Правдоподібно? Дуже.

А якщо доведеться знову опинитися в цих краях, то є і зброя, і гроші. А поки що варто подумати.

* * *

Що більше ворожбит думав, то менше йому подобався жест, яким отаман татарського (та чи справді татарського?) загону показав на руде пасмо в його волоссі. Боян був абсолютно певен, що після втечі з Молдови ніхто не бачив його голову неголеною — як би важко не було, а голився щодня. Тепер цю звичку довелося кинути, бо він мусив видавати себе за московита — а на Московщині за «срамное и блудоносное брадобритие» відлучають від церкви. Голити ж голову, залишаючи бороду, було небезпечно: могли прийняти за татарина — недаремно мусульман голомозими дражнять.

Отож перше, що спадало на думку, — загін послано з Молдови.

Це, до речі, могло дещо й пояснити.

Проти козаків чомусь об’єдналися два ворожбити. Один — впливова людина на Москві, тут усе ясно. Драгон пам’ятав, як після Жовтих Вод московські війська, зокрема і той полк, де служив він сам, почали стягуватися до кордону і «служивые люди по отечеству»[127] погрожували розправитися з «воровскими[128] казаками». Бунт у самій Москві поламав ці задуми… Очевидно, московський ворожбит — один із тих, хто не заспокоївся і досі бажає союзу з ляхами проти козаків.

Але інший маг перебував у польському війську. Чому ж він з’явився тільки-но тепер? Ой як би ляхам придався чаклун і під Корсунем, і під Пилявцями, і під Зборовом…

Могли, щоправда, найняти.

Боян покрутив головою. Ну не уявляв він, щоб Потоцький чи Калиновський шукали мага по всьому світу. Не уявляв, і все тут.

А тоді мимоволі згадаєш, що у війну вступила Молдова.

На відміну від багатьох майбутніх істориків, Боян не вважав Молдовський похід Богдана Хмельницького просто походом по здобич (хоча, син свого часу, він не бачив у таких походах нічого поганого). Він знав, які скажені гроші виплачував Лупу полякам — фактично Молдова платила дві данини, і ще невідомо, чи змогли би поляки без молдовського золота зібрати велике військо — після таких страшних погромів, як Корсунь та Пилява. Отож у Богдана були вагомі підстави пристати на пропозицію кримського хана та разом ударити на Молдову. До речі, ляхи тоді показали, чого варта спілка з ними: хоча на час походу козаки були їхніми підданими, а татари — союзниками, жодних заперечень не пролунало, польське військо не зрушило з місця, та, головне, Лупу ніхто ні про що не попередив.

Як наслідок, було проголошено про заручини Тимоша Хмельницького та доньки Василя Лупу.

Це не робило гетьманича спадкоємцем молдовського престолу, бо, по-перше, — у Молдові вже рівно сто років не існувало ніякої династії,[129] князів-воєвод призначали турки — за великий бакшиш. До того ж Розанда — молодша донька, старша — за Радзивіллом. Проте можна об заклад битися, що був у договорі ще один пункт, таємний, у якому йшлося про те, щоб Лупу не допомагав ляхам.

Однак господар не змінив своїх симпатій — навіть тоді, коли ляхи, вчинивши напад на ярмарок у Ямполі, не лише пограбували, але й перерізали турецьких та молдовських купців. Розлючений візир (візир, бо султан тоді був ще малий) надіслав на допомогу козакам кінноту, а Лупу, наче кидаючи виклик, свою кінноту послав до польського війська. Це крім нових возів із золотом…[130]

Таку впертість козак міг пояснити лише ненавистю до черні, що посміла вважати себе за людей. І ще — певністю