Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Боян рушив з місця, відчуваючи усім єством, що наближається до страшної загибелі, що оцей ліс, найпевніше, останній ліс, який він бачить у своєму житті.

Але не йому випало помирати цього чудового дня. Тієї митті, коли всі очі дивилися, як він, розсунувши конем перший ряд райтарів, опинився проміж двома загонами, рушниці людей Ференца злетіли до пліч і дві з них плюнули вогнем. Голова Крамера розлетілася, наче кавун, — червоними краплями та сірими клаптями.

Шляхтичі вихопили шаблі.

— Гонець загине! — Голос Ференца міг би перекрити гарматні залпи.

— Сті-ій! — черевань довів, що отаманом над цим загоном його поставили недаремно. Якби почався бій, то вогонь райтарів майже напевно зрізав би Бояна. Навряд чи князь Вишньовецький був би задоволений відкритою сутичкою своїх людей із посіпаками Калиновського, але одна справа — відбити гінця, який прямував до князя Ієремії, та зовсім інша — ув’язатися в перестрілку і при цьому ще й самого цього гінця втратити.

— Крамер не шляхтич! Присягав моєму пану! Я в своєму праві! А московита беріть…

— Почекай, хлопе, ще не так поговоримо…

Ференц не відповів — останнє слово і так залишилося за ним, Крамер це міг підтвердити.

Поляки розбили табір на околицях містечка, бо в замку ще трималися козаки, а квартали, прилеглі до замкових валів, вони випалили, щоб розчистити сектори обстрілу. Ясна річ, замкова залога була приречена, питання було лише в тому, скільки вони виграють часу та скільки ляхів візьмуть із собою.

Побачивши церковні бані, Драгон перехрестився по-московському, «пятью перстами».[137]

На деревах, подекуди на воротах, висіли люди — ті, хто не встиг сховатися в замку або захоплені розполохом у сусідніх селах.

Між аванпостами ляхів та обложеними йшла майже звичайна словесна перепалка — майже, бо цього разу замок не мав жодного шансу вистояти, і це розуміли обидві сторони. Оскільки ж і там, і тут було досить людей, що в дитинстві співали у церковних хорах (і, отже, їм поставили голос), а ставши дорослими, зверталися до своїх, перегукуючи шум бою, то слова розносилися досить далеко.

— Може, вам ще й панщину відбувати?!

— Краще на панщину ходити, ніж на палі сидіти!

— На палі — день або два, панщина на весь вік!

— Що буде, те буде, а козак панщини робити не буде!

— Панщина — то від Бога! За непослух підете, пся крев, до пекла!

— Аякже! І там на панщину гнатимуть — ви, ясні пани, в казани сядете, а нам хмиз підкладати!

— Піддайтеся королю, він вас помилує, як Янжула та Крису!

— А вони вже купили землю в гончаря?![138]

— Однаково не встояти вам, тут обидва гетьмани, і польний, і великий!

— Польна сука та велика падлюка, а в нас гетьман один — Зіновій Богдан Хмельницький!

Драгон з останніх сил намагався не виказати себе… Ех, якби справді мати ту силу, яку приписують чаклунам! Або хоча б уміти річ-погибель зробити, та не одну! Заклясти б монети та розсипати перед польським військом!

Кирина загнали до якоїсь клуні — неначе і не полонений, а під замком — і лише через годину, коли розпочався штурм, кудись повели.

Ясний князь Ієремія Вишньовецький не став постоєм у міщанській хаті — для нього розбили намет.

Кумир польської шляхти ніяк не відповів на уклін якогось там гінця, тільки взяв із череваневих рук (Боян уже чув його прізвище — пан Соцький) грамоти, а спочатку сам прочитав подорожну. Мовчки подивився на Соцького.

— Князь його милість хоче знати, як ти проїхав через…

Пан Соцький затнувся, бо він мало не сказав — «через козацькі землі», як зазвичай казали всі, проте це значило де-факто визнати за козаками право на владу над певною територією, а князь Ярема і янголу небесному наказав би голову стяти, якби той визнав за хлопством якісь права.

Драгон ще раз уклонився, показуючи, що він хоче відповісти:

— Меня воевода послал к Его Светлости ещё до Крещенья, да под Черниговом воры напали, меня зранили, а холопа мово до смерти убили.

Боян ще раз нахилив голову, рукою розвівши волосся, так, щоб усі побачили шрам. Хто там розбере, в січні він з’явився чи в лютому. («Ви вірите! Вірите всьому, що я кажу!»)

— Меня мнихи выходили, а потом Небаба велел отпустить, с поваги до Его Светлого Величества, Великаго Государя…

Князь Ієремія рукою махнув, мовляв, дай тобі волю, так ти весь титул царський повториш, аж до «отчич и дедич».[139] Правдивий московит, до речі, так би й зробив.

Якраз у цю мить — після жесту рукою — Боян раптом зрозумів (хоча це було зовсім і недоречно), відчув відповідь на питання, що вже давно його цікавило: чому ляхи саме князя Ярему хвалять, аж гай гуде.

Ще тікаючи через Україну до Московії, тоді ще втеклий купець Мирон чув, як ляхи називають князя «героєм Путивля»,