Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Прорив може не вдатися, порядку у війську немає. Тобто завтра він МОЖЕ не вдатися, післязавтра не вдасться вже точно».

— Юрку, — кинув, не обертаючись, — нагадай сотникам, що як я з наших когось п’яним побачу, то сотник хай потім на мене Богу не скаржиться.

«Треба ще сьогодні зібрати старшинську раду, відібрати булаву у Філона, до світу навести переправи. Якби тільки не було пізно».

Десь поряд закувала зозуля. «Ти диви, прямо в таборі, і не боїться… А чому так пізно? Звичайно вони ще до Петра з Павлом змовкають… Ще й у піснях співають — „зозуля-петрівна“».

У голові полковника забринів знайомий із дитинства мотив:

«А на Москві є повір’я — скільки разів прокричить зозуля, то стільки років тобі лишилося… Та ну його до біса! Досить того, що вже знаю». Богун знову побачив те, що одного разу несподівано з’явилося у діаманті — він тоді не знав, де Дуня, дуже хвилювався за неї, а побачив самого себе, значно старшого, у сільській хаті.

Звичайнісінька хата, він входить, але там ляхи. Двоє хапають його, він жбурляє обох, як цуценят, вихоплює шаблю — і пістолі вивергають вогонь. Багато, дуже багато пістолів…[120]

Зозуля прокувала дванадцять разів.

Бояну доводилося переховуватися, харчуватися бозна-чим, зустрічаючи козаків, відбріхуватися. Загони, що стихійно утворювалися, — через три століття їх би назвали загонами самооборони, — могли й просто так убити. До лап лядського під'їзду теж потрапляти було не варто — мало що могло спасти на розум його полковнику, у них же що не панок, то й гетьманок.

І водночас ворожбитові здавалося, що навколо нього, саме навколо нього звивається петля.

«Боярин казав, що побачити мене неможливо. Мабуть, що так і є, ато б знайшли вже давно. Він чекав, що я буду переправлятися через Дніпро, і, либонь, тепер уже знає, де саме я переправився. Зрада? Не поспішай, хлопче. Головне — знаючи, де я переправився, можна здогадатися, куди далі їду. А не могла рагана зрадити, не могла! Хіба що живцем узяли та на тортури. Проте поки вона в Чернігові, це нелегко. А Чернігів вони можуть узяти хіба що змором, і то нескоро: Небаба так укріпив місто, що куди тому Монкачу[121]».

Боянові роздуми обірвав залп, що пролунав досить далеко, та, на жаль, прямо попереду — десь поблизу шляху. Козак зупинив коня, витяг мушкет із футляра.

Пострілів більше не було, жодного.

Отже, попереду був ворог.

Боян міркував просто: стріляли приблизно десятків два-три рушниць — навряд чи більше. Ляхи такими дрібними загонами не пересувалися ніколи: країна була проти них, — таку жменьку селяни сокирами порубають. Найменший роз’їзд, який бачив козак за минулу війну, — п’ятсот шабель. Щоправда, райтарів узимку — тих самих, що з зустрічі з ними все почалося, — було не більше шквадрону,[122] проте то була тилова охорона.

Отже, дрібний козачий загін був атакований кіннотою: встиг дати один залп, а далі уявити неважко. Проте раптом Боян відчув, що він повинен оглянути поле цієї сутички. Що це дуже важливо.

Причому зробити це треба до заходу сонця, бо після нього з’являться вовки.

«А, до біса! Раз мати породила!»

Боян потроху поїхав уперед — якщо тут справді ошивається польський роз’їзд, то на своїй шкапі він все ’дно не втече. (Козак перебільшував швидкість просування польського війська. Насправді, воно рухалося дуже повільно і між ним та Бояном було ще кільканадцять миль по прямій, а прямо ж лише птахи літають.)

Бояна порятувала гроза. Якби це було схоже на тривалий, облоговий дощ, то він би просто поїхав далі, а так вирішив перечекати.

Козак зіскочив з коня, швидко озирнувся, став під липою з розлогим гіллям. Приблизно за чверть години з’явилося відчуття небезпеки і майже водночас до Бояна долинуло кінське іржання, отож він розвернув свою шкапу, став на одне коліно, мушкет поклав на сідло. Прикриваючи полою киреї, трохи витяг рушницю із шкіряного чохла, звів курок, вставив назад. Ножем швидко зробив проріз у нижній частині чохла, всунув туди вказівний палець, намацав гачок. Тепер можна було стріляти, не витягаючи рушницю з чохла. Не боячись, що намокне порох на полиці. Шапка впала з голови, та підібрати її козак уже не встиг.

З-за повороту виїхали татари. Четверо татар, які гнали з собою невеликий табунок осідланих коней.

Щось обірвалося всередині — це була смерть.

Старший татарин — у шкіряних латах і такому ж шоломі — показав рукою (Боянові здалося, що не просто на нього, а на його голову) — і татари спішилися, тримаючи в руках списи.

«Тятиви дощ намочив!» Низьке гілля також не давало змоги накинути на нього аркан або наблизитися верхи.

Козак націлився в татарського отамана.

Клац! — мушкет осікся, буває таке і з сухим порохом.

«СТРІЛЯЙ!» — це була не просто думка — інстинктивний зойк усього козачого єства, і приклад мушкета боляче вдарив у плече.

Татарин упав, підійнявши справжній фонтан