Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

«А таки-так, я ДУЖЕ бажав, аби щось трапилося».

Уголос, утім, козак сказав зовсім інше:

— Що з Богуном? Як він?

— Чутки ходять — помирився він з гетьманом.

Козак зрозумів не зразу. Потім, як зрозумів, подумки прочитав «Отче наш». І ще раз. І ще.

У голові повторювалися знайомі з дитинства слова, а ноги йшли…

Коли ж, нарешті, опинилися у безлюдному місці, Боян уголос зітхнув:

— Ти хоч думала, що зі мною зроблять, якщо Богун зустрінеться з кошовим?

Кирин заговорив на два голоси:

— «Пане полковнику, чого це ти простому козакові шлеш дарунки?» — «Які дарунки, нічого не розумію» …А потім мене на палю! Як шпигуна!

Усього чекав, та не того, що сталося, — відьма засміялася. Тихо, щиро, справді весело:

— Зустрінуться вони не раніш, як по війні — кошовий тут залишиться, Богун на ляхів йде. І навіть якщо ми такі будемо дурні, що не попередимо Богуна, то тільки в кошового й клопоту — про тебе пам’ятати. А мене ти зараз пошлеш уперед, бо ваш загін попливе на чайках, за такий час хтось та допетрає, що я жінка. Скажеш — є справи, треба залагодити.

Тепер було ясно, навіщо Небаба шукав ворожбита… Він чув від когось — або сам відчув, — на що здатна ворожба, але бажав перевірити це.

— Я тут залишуся. У місті. — І просто пояснила: — Павло тут. Я ж йому, шмаркачу, і за жінку, і за матір.

Боян дорого би дав за те, щоб та, що назвалася Матвійком, говорила про нього отак. Хай навіть вона скаже «шмаркач». (Він усе частіше думав, що їй може бути більше, аніж оті п’ятнадцять, на які виглядає.)

— Я… Ось тримай. — Остання відьма винищеного народу наділа на великий палець Боянової правиці каблучку з низькопробного срібла. З її допомогою було набагато легше зводити курок…[109] — На одному з драгунів, що ти їх убив, була цікава річ. Серга, яка змінювала колір, якщо хтось ворожив. Він сам, мабуть, і не помічав нічого. А отаман їхній бачив. Я б сама не змогла, але з підказкою… Тільки вона не змінює колір, а нагрівається.

Боян готувався до переправи, намагаючись заглушити біль у душі.

…Штука була не в тому, як обійти ляські застави — їх-то він відчував, та й польські пости добре видно та чути.[110]

Важко було в пограбованій місцевості знайти коня.

Пропозицію Пободайла — дістатися до загонів Ждановича[111] та взяти коня у них — Боян відхилив: навряд чи зараз полковник стане допомагати гінцю царя, та й до кого гонець? До князя Яреми! Отож доведеться йому пояснювати…

Досить того, що довелося пояснити чернігівському полковнику, отож тепер про Боянову місію знали троє — на його думку, це було рівно втричі більше, ніж треба.

Козак присів на пісок, серце просто… неначе хтось ухопив за нього й тягнув геть із грудей.

Він ніяк не міг забути очі того хлопчини. Диво дивне, бачив і смерть, бачив і муки — у XVII столітті навіть і на війну не треба було ходити, щоб стати свідком (а то й учасником) страшенних звірств, — але більшість забув, забував уже назавтра, тільки очі хлопчини, в родині якого взяли шкапу, ніяк не бажали зникати з пам’яті. І в голові бриніли його слова:

«Хай би тобі щастя не бачити», — мати хлопчика відтягнула його, затуляючи рота долонею.

Вже сутеніло.

Козак прив’язав усі свої речі до сідла, порохівницю, ладівницю[112] та натруску[113] — до високих лук.

І як тільки відплив від берега, потрапив до казки.

Довкола звивалися якісь фігури, неначе виліплені з туману. Чулися якісь голоси… Потім навколо стали утворюватися… острови не острови — принаймні вони були не з каменю, не з землі, не з піску… Фігури перебиралися на ці острови, ставали чимось схожими на людей, проте залишалися нематеріальними. Вони танцювали.

«Русалки, чи що?»

Боян, ясна річ, не міг знати, що через два століття хтось неправильно перекладе назву казки Андерсена і що його нащадки будуть при слові «русалка» уявляти собі істоту з риб’ячим хвостом — у його уяві русалки мали ноги.

Він підняв над водою правицю — так, каблучка була теплою.

«А куди береги пропали, га?»

Справді, і попереду і позаду нічого не було видно — тільки вода з цими незрозумілими острівцями.

Майнула думка: спробувати доторкнутися до одного з них — не вилізти, а саме торкнутися, помацати рукою, з чого вони зроблені.

Але зразу ж прийшло розуміння, що це небезпечно, причому небезпека походила не так від цих дивних істот, як від самого ґрунту — якщо це ґрунт. Несподівано Боян побачив такий