Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

— Якщо ж він боїться суперництва — доведеться піти з дороги…

— Чому? — питання вихопилося неначе само собою. Козак, ясна річ, і гадки не мав, що настануть такі часи, коли кожен крок Богданів буде вважатися якщо не єдино правильним, то принаймні кращим з усіх можливих. У 1651 році питання — чому він, а не інший? — поставало не раз. «І чому б не…» Додумати Боян не встиг.

— Бо він — це він.

Хоча людині, що вивчала логіку, Дунина відповідь могла здатися нелогічною, Драгон кивнув — справді, Богдан Хмельницький — це Богдан Хмельницький, краще не скажеш.

— Тоді ми подамося до нового народу…

«А, до цих — калмиків, чи торгоутів[90]».

Драгон знав, що калмики, які вели тяжкі війни з Москвою та Кримом, радо брали до себе всіх охочих, московські кріпаки вхитрялися тікати до них, хоча на всіх шляхах стояли залоги, а між шляхами — завали з дерев, від одного шляху до іншого, на сотні миль та в кілька смуг.[91]

— Найгірше буде, якщо це — його відповідь на Іванові мрії. — Помовчала, звела очі на Кирина і несподівано запитала: — За що ми воюємо?

— За віру та волю… — Боян не знав слова «машинально», але відповідь була саме машинальною.

— А як ти собі уявляєш цю волю? І як її зробити надійною?

Не можна сказати, щоб козак не замислювався над цими питаннями, але відповідь на перше він не зміг би сформулювати ясно та чітко, а на друге — просто не знав. Не знайшов відповіді.

– Іван вважає…

Тиша загусла…

– Іван вважає, що нам потрібна…

Драгон відчув, що він зараз почує щось таке, таке…

— …нам потрібна своя rex publica.

Слово «республіка» не було для Бояна новим — йому траплялися венеціанці, — можливо, саме тому його так ударило слово «своя».

— Своя, як у Голландії.[92]

«Усе пішло шкереберть, уночі ідемо, вдень відпочиваємо». Власне, так сталося, бо дівчина, яка назвала себе хлопчачим ім'ям, прокинулася майже опівночі — та жодних ознак утоми в ній не було помітно і досі. «Ще б пак! Стільки спала!» Проте саме вона вказала на невелику купу дерев, до речі, справді зручну, — досить одного вартового, щоб ніхто не зміг підійти непоміченим, — потім склала свої долоні, поклала на них голову та, перш ніж козак встиг здивуватися, тицьнула пальчиком йому в груди — тобі, мовляв, треба трохи поспати.

Боян аж розчулився… Але сон не брався.

Власне, дев'ять десятих того, про що він думав недавно, просто кудись щезло. Він не думав ані про політику, ані про чари, ані про безвихідне становище, в якому він опинився.

Спробувати обійняти її? Вона може образитися, втече, загине… Завітати до першої-ліпшої церкви? Те ж саме… Чекати від неї знаку? Можна ніколи не дочекатися.

Несподівано дівчина підійшла до козака. «Невже?»

Їхні очі зустрілися, і Боян неначе провалився одразу в дві глибокі ями.

Очунявши, козак не зразу зрозумів, чи це наяву, чи уві сні ще — і це, власне кажучи, порятувало його від великих неприємностей, бо він би кинувся на кінокефала, якби не гадав певний час, що той — точніше, та — йому сниться.

Та сама песиголовиця, давня знайома, стояла між козаком та його зброєю, а біля її ніг сидів не дуже великий, але в разі бійки досить небезпечний шакал.

Наступної миті козак згадав, що минулого разу песиголовиця вимагала собі одну з двох жінок. «Навряд чи Галку».

— Де?… — Він з жахом відчув, що кінокефалка могла сховати Матвійка туди, куди він не потрапить ніколи (але водночас саме цей переляк підказав йому, що лізти напролом не треба — коли що, перед ним єдиний «язик», отож треба спочатку спробувати переговори, а потім і самому живим залишитися, і її живцем узяти).

Але собаколюдина зробила руками кілька рухів — наче плаває, і не встиг Драгон зітхнути полегшено, як вона витягла з пояса маленький сувій чогось схожого на папір та італійський олівець.[93]

Присіла по-турецькому, використавши приклáд рушниці як стіл, швидко щось написала і простягла Киринові. Той прочитав: «Ніколи не дивися їй у вічі».

Козак тільки розтулив рота, щоб пояснити, що він і сам здогадався, як повернулася та, що назвала себе Матвійком.

Драгона вже важко було чимось здивувати, але зараз… Одяг хлопця середнього статку (радше іноземця) кудись пощез, а одягнена дівчина була як молода циганка.

«А що, схожа». З України цигани повтікали, та й раніше було їх тут дуже мало, проте козак міг полонити циганку під час походів у Білу Русь та Молдову. Або вона могла полонити його.