Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
«Але… може, це можна пояснити інакше?»
— Я сам його, звісно, не бачив. Та кажуть, сам на себе не схожий, уперся мов цап — раніше він упертим не був. Зурочили чоловіка, — упевнено сказав Богун, хоча Кирин не відчував такої певності.
— Та це не все, навіть і не початок. Тут таке — небіжчики повертаються з того світу.
— Мені казали, що це неможливо, — хтό сказав, Драгон не збирався пояснювати навіть Богунові.
— Мені також, — кивнув полковник. — Але… Перед початком походу сейм нобілітував[86] козаків-перекинчиків.
«Римляни Юду нобілем робити не стали, тридцять аспрів[87] — і квит».
– І знаєш кого? Забузького та… та Ганжу.
— Він же мертвий! Усе військо бачило![88]
— Я ж і кажу.
— Може, це інший Ганжа?
— Може. — Але голос полковника показував — не вірить Богун, що так усе просто.
Думки Бояна билися в голові, немов птахи в клітці. Він сам смерті Ганжі не бачив, і Богун не міг бачити: майбутній полковник вів в Україну загін донських козаків, а Драгон до них приєднався, кинувши царське військо — і не він один так зробив, а багато хто. Але ж це тисяч сто бачило! Виїхали і від ляхів, і від наших кращі рубаки на герці, і тут Ганжу на очах обох військ убив джура-волох, якому уманський полковник як собі вірив — а той убив його в спину.
«Постривай, хлопче. Може, в цьому і штука? Може, волох і не вбивав? Просто вдарив тупою зброєю… Та ні, навряд — перекинутися до ляхів можна було простіше».
Далі — хто такий Ганжа? Їх четверо було — вождів полови, загонщиків, чотири нікому не підвладні шаблі — Забузький, Джеджалій, Ганжа і… і Богун — наймолодший. Забузький не просто переметнувся — щось таке він королю повідомив, що той його перед Зборівською баталією проголосив гетьманом. Якщо ще і Ганжа — той самий або якщо гетьман повірив, що він той самий, то тоді ясно, чому тінь упала на Богуна.
— Я згадав навіть, що Роман Каторжний[89] якось розповідав — десь, мовляв, за морями є такі чаклуни, що вміють не оживляти мерців, бо це неможливо, — але змушують їх рухатися, розмовляти, а вони все роблять, що чаклун хоче; якось він ще й назвав отаких мерців — сомбі чи якось схоже… Я вже навіть про таке думав.
Справді, ляхи до свого шляхетства ставляться дуже серйозно, вони навіть князів іноземних не вважають рівними своїй шляхті… Забузький, Ганжа — це імена відомі, тут усе ясно. Але якщо з’ясується, що сейму підсунули не того Ганжу, — тут такий ґвалт зчиниться…
— А якщо хтось…
— Зробив те, що Іван зі мною? — підхопила Дуня Богун, — оце найпевніше.
— Але тоді правий був Боярин — у ляхів хтось є.
— У московитів також.
Розповідь Кирина забрала не дуже багато часу — він намагався казати лише головне, а Богуни не перепитували — тільки коли довелося розповісти про песиголовців, то Іван аж крекнув, а Дуня перехрестилася. Про те, що він женеться за Галками Стапками, козак пояснювати не став.
— Ну просто як у казці — чим далі, тим страшніше!
І на підтвердження Дуниних слів десь — приблизно за півтори-дві тисячі кроків — хтось заволав страшним голосом.
* * *— Нічого не знайшли, пане полковнику. Нічого й нікого.
— Так лементують лише перед смертю. — Дуня Богунова навіть не посміхнулася на те, що її назвали паном полковником, хоча козак був явно з тих, хто знав таємницю.
— Пан полковник залишився там про всяк випадок, — і тепер козак нічим не виказав свого ставлення до ситуації — ну два полковники разом їдуть, то й що?
На сході вже свінуло, почали подавати голоси перші птахи. Дівчина, що зволила назвати себе Матяшем-Матвійком, здавалося, дрімала, сівши на опанчу, що їй підстелив один із козаків, але Драгон ладен був заприсягтися, що вона все чує й бачить.
— Ти когось шукаєш або за кимсь женешся, — Дуня не питала, вона стверджувала. — Тобі треба або до Чигирина, раз її батько туди поїхав, або на Дон, якщо вирішив її викрасти, як Іван мене — скоро вже десять років. А цей шлях не туди й не сюди.
Кирин якось гостро зрозумів, що він досі жодного разу навіть не згадав про можливість знайти Матвійкового батька у Чигирині — і що причина була та сама, яку так просто вгадала Дуня.
— Тобі треба знати, що ми робитимемо, бо ти Боян. Ми їдемо туди, де нас чекає повідомлення — що трапилося. Якщо його просто якийсь ґедзь укусив…
Про страшні напади люті, які траплялися з Богданом Хмельницьким, знали всі. Мабуть, не так воно вже й приємно — гетьманом бути, не завжди це може витримати людина.
— То Іван просто до нього з'явиться, неначе нічого й не було. Якщо нас хтось оббрехав — виправдаємося.
Дуня всміхнулася. Нічого зловісного не було в цій усмішці — просто молода жінка в доброму гуморі, але Драгон зрозумів,
