Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
Над вухом Драгона щось свиснуло. Усе той же самий кинджал увіп’явся в стегно потвори.
Наступної миті вони кинулися врозтіч, причому Матвійкові зовсім не перешкоджала довга циганська спідниця.
Поранений у стегно велет кульгав — тільки тому й порятувалися.
Щось ускочило в голову козацького ворожбита, якесь знання — і раніше, аніж він усвідомив, що згадав, як почув свій голос:
— Degen![96] — І латиною повторив: — Spata!
Кирин намагався зайти зі спини — щоб потрощити потворі кістки келепом, але Страхопуд розвернувся, — козак, рятуючись, метнувся вбік, посковзнувся, упав — і від смерті його врятувала песиголовиця, ще раз влучивши камінням у голову Страхопудові. Щоправда, це затримало потвору лише на якусь мить — «та що ж він, кам’яний чи залізний?», — проте козак устиг відштовхнутися від землі й побігти.
Хлопчина, скочивши на великий валун, намагався вдарити палицею у скроню — велет відбив удар, дубець полетів угору, а хлопець у воду.
Однак із пораненою ногою страховиська коїлося щось не те. Страхопуд накульгував дедалі більше.
Матвійко повернулася на поле бою зі шпагою в руках — і зупинилася.
Страхопуд перебував якраз посередині між нею та Кирином. Козак атакував, шалено вимахуючи келепом, — і знову стрибнув назад, коли монстр розвернувся, підставляючи дівчині голу спину.
Проте та не зрушила з місця.
«Spata подіє тільки в моїй руці!» — Боян не знав, звідкіля прийшла здогадка, але був певен, що вона вірна.
Раптом Матвійко перехопила шпагу за лезо й кинула її вбік та вгору. Одна з Галок упіймала зброю і, неначе все зрозуміла без слів, кинула Боянові — ніби другу сторону трикутника прокреслила.
Клинок увіп’явся в землю, Боян ухопився за руків’я, рвонув на себе, прийняв бойову стійку — для того, щоб за мить утратити зброю: велет ударив не кулаком, а передпліччям, так, немовби намагався змести Кирина геть. Шпага увійшла в руку, ніби у щось м’яке, та від поштовху козак відлетів геть, а шпага залишилася.
Страхопуд знову кричав — це було лише видно, проте не чути. І… і таке ж саме гнітюче відчуття неначе донеслося звідкілясь зліва, — хтось відгукнувся.
— Тікаймо! — не своїм голосом заволав Кирин. — Тікай! — це вже хлопчині, що вибрався на берег і, здається, збирався голіруч битися з усіма страхопудами світу.
На щастя, потвора явно не тямила себе від болю, отож жінки звалилися з дерева стиглими грушами, та вся компанія так рвонула, що, либонь, не всякий вершник догнав би.
Щось свиснуло понад головою — Страхопуд вирвав шпагу й пожбурив її якомога далі.
Він конав — це було очевидно, — але з другим навряд чи вдалося би впоратися, а якщо їх не дай і не приведи кілька, то тільки й залишалося, що… Козак підхопив Матвійка за стан й усадив на коня — тварини чомусь були спокійнісінькі, неначе й не казилися всього кілька хвилин тому. На свого мерина підсадив одну з шинкарок, другу посадила на мула песиголовиця — і вони залишилися втрьох.
Собаколюдина показала рукою направо, козак та хлопчина побігли за нею. Хлопчина дорогою вирвав із землі шпагу.
Вони бігли, чуючи якийсь шум там, де залишили помирати Страхопуда.
Урешті-решт песиголовиця зупинилася. Бідолашний хлопчина настільки вимотався, що просто впав.
Драгон подивився на свою супутницю, яка, до речі, продовжувала зберігати вигляд звичайної людини. Та замотала головою.
«Не женуться, отже, ні за нами, ні за жінками».
— Розповісти комусь — не повірять, — пробурмотів хлопчина.
— Тебе як звати, козаче?
— Не козак я… — хмуро відповів той.
«Просився, — здогадався Боян, — просився у похід, та його не взяли».
— Нічого, будеш ти ще й гетьманом. Почекай тридцять три роки.
Драгон раптом відчув щось, що змусило обірвати себе на півслові. Він прислýхався сам до себе і зрозумів, що сказав правду.
Цей хлопчик дійсно гетьманом стане! Через тридцять три роки…
— А звати мене Андрієм.
З цими словами підвівся із землі й пішов додому хлопчина, який не міг передбачити своєї долі, не міг знати, що через два місяці він таки стане до бою, який виявиться зовсім не таким, як у піснях, що, втративши батька з матір’ю, він піде на Січ, де його за високий зріст прозвуть Могилою.[97]І якому навіть на думку не спало втекти, кинувши напризволяще жінок, що він їх бачив уперше в житті.
— А тебе мені що, Тяфкою звати? — хмуро поцікавився Кирин у своєї супутниці. Та у відповідь весело закивала — поцінувала жарт.
Потім знову витягла свого олівця, папір і написала: «Хтось із ваших наймає наших для вбивств».
— А цього, Страхопуда? Його теж найняли?
«Мабуть, так».
Це багато чого пояснювало — крім головного: хто такий спритний та чого йому треба.
«Бережи її. Вона вважає себе непереможною, та це не так».
– І не може так бути, не буває непереможних.
Боян упіймав себе на тому, що він — хай на
