Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Ні, здається, немає більше нікого. І якраз тієї миті, коли козак остаточно вирішив, що можна знову вибратися на шлях, з усіх боків безгучно, без найменшого навіть шелесту піднялися людські фігури. На щастя, козацькі…

— Я що, тобі ворог, пане полковнику? — спитав Кирин, дивлячись тому у вічі.

— Я ж не знав, що це ти. — Але відповідь пролунала звідкілясь ізбоку.

Серед козаків стояло два Богуни.[79]

Вогню не розпалювали — щоб не привертати уваги. Козаки розійшлися у різні боки — і неначе розчинилися у темряві. Кирин ладен був об заклад битися, що через кільце і вужака не пролізе.

— Здивований, хлопче?

— Не тут би вам бути, панове полковники.

— Твоя правда, не тут, — засміявся один.

Засміявся?! Дідька лисого — засміялася!

Тепер Боян ясно бачив — це жінка (він навіть скосив очі на першого — ні, чоловік), що вона ніяка не чарівниця, тільки майстерно володіє однією-єдиною штукою — може змусити всіх довкола вірити, що вони бачать Богуна, на якого таки справді схожа, неначе рідна сестра.

«А може, й справді вони не тільки кохаються — звідкілясь він знав, що кохаються, — ай справді рідні?» — утім, подумав без особливого жаху, бо на одиноких хуторах у Дикому полі таке, бувало, траплялося.

— Задивився на наші обличчя, — якось стомлено посміхнулася жінка. Перезирнулася з Іваном і пояснила: — Оце тобі, як вивчати науку по книгах. Коли він мене викрадав, то зробив, як сказано в одній старій книзі; ну, слугам і здалося, що я — сестра Іванова, хто там рахував, скільки разів вона туди-сюди, мене ж було наказано не випускати. А потім колишній мій вигляд назад повернути не зміг. Туди спрацювало, а назад — ні.

«А може, тому і не спрацювало, що ви обоє цього насправді не бажали? Зразу ж видно, що для вас зовнішність — то пусте».

— У чомусь воно й краще, — підтвердив його здогадку Іван, — кому я більше, ніж їй, можу довіритися?

— Ось чому люди кажуть, що у вашому полку два полковники, та ніхто не знає, хто другий.

— Отож-бо, у Дуні[80] — голова гетьманська. — Трохи помовчав і продовжив: — Про цих татар ти мені задав загадку — у селі казали, що вони між собою балакали не татарською мовою, та це нічого не варто, бо в ханському війську кого тільки немає.

— Серед польських татар теж усяких-різних повно, — додала жінка.

Справді, Драгон дещо чув про те, що польські татарські корогви поповнювалися усякими волоцюгами, більше того — навіть серед татар, що осіли в Литві та на Підляшші три століття тому, траплялися такі, що досі розмовляли якоюсь іншою, нетатарською, мовою.

— Та займатися цим мені не з руки… Ти правду сказав — не тут би нам бути… Богдан — сказав, наче рубонув з плеча — наказав мене ув’язнити.

— А мене забити в кайдани,[81] — усміхнулася пані полковник, неначе розмова йшла про веселу справу. — Так ми йому і далися!

Від такої звістки Драгон отетерів. Після такої блискучої перемоги! Наступ поляків захлинувся під Вінницею, вони втратили половину війська… Ні, він не вчора народився — знає, що таке «по-царському віддячити», але за гетьманом досі такого не помічали…

— Ч-чому?

— Це ти в нас питаєш, чому робить те чи інше Богдан Хмельницький? Я не певна, що сам Бог це знає!

— Принаймні до сповіді він не ходить, патріарх відпустив йому майбутні гріхи — і перестав сповідатися гетьман.[82] Та не про це мова, Бояне… Тут такі дива, що не знаю, з чого й починати… Якщо з кінця — Демка зурочили.

— Якого Демка, генерального осавулу, чи що?[83]

— Його самого. Він перебрав командування над моїми полками,[84] над Глуховими, сам привів два полки — і все це поділив навпіл, одну частину послав навздогін за ляхами, другу — на Кам’янець.

— Він що, здурів? Кам’янець Морозенко не зумів узяти!

— Що Морозенко, — невесело посміхнувся полковник, — одного разу сам султан підступав з усією турською силою, подивився на оті кручі й запитав: «Хто це місто так укріпив?» Йому відповіли, що сам Аллах. «Ну, тоді хай шайтан його здобуває!»[85]

Боян особисто