Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Рухом, гідним королеви, дівчина показала собако-людині та козакові на місце, де хтось не так давно палив вогнище, потім піднесла пальчик до рота: готуйте, мовляв, їсти.

«Як же їй пояснити, що вона веде себе небезпечно, що нас запідозрять?»

Проте їм не довелося щось смажити чи варити, бо песиголовиця тявкнула й щезла у чагарнику.

Здається, Матвійко добре зрозуміла це «Тяв!», бо вона взяла собі бандолет, тримаючи його двома руками (лівою — за гак, яким цю зброю підвішували до кінської збруї). Козак підготував ножа — можливо, доведеться безгучно діяти, але за хвилину сховав його: наближався знайомий з виду козак із загону Богуна. Найстаріший з усіх.

Великий мисливський хорт, що біг поряд, був живим поясненням того, як старий знайшов тих, кого треба.

— Пан полковник наказав тобі все розповісти.

«Мабуть, щось жахливе».

— Ми знайшли того, хто кричав. — Сивовусий затнувся. — Довго не знаходили, бо не там шукали. Він був на дереві. Гілки наскрізь пройшли через груди та черево.

Усі думки з Боянової голови кудись щезли. Він би давно загинув, якби не навчився розбиратися в людях і розумів — старий не бреше.

— Правдивий татарин, обрізаний. Одягнутий як ногаєць. Проте були при ньому лук, спис, шабля, кинджал та обушок.[94] Лук та шабля не з найкращих, але й не з гірших.

Тобто разом виходило дороге досить озброєння. Одне на одне — або це не ногайці, або хтось спорядив ногайців своїм коштом.

— А потім знайшли коня. Хтось убив його палицею чи то камінням — від голови мало що залишилося, а труп віднесло течією.

Це якраз було ясно — татарин їхав попід берегом — так, щоб не залишати слідів.

— Хто ж його так — чугайстер?[95]

— Навряд. Я такого навіть не чув, щоб чугайстер на людей нападав. Як лісовик може заморочити — чув, як русалки можуть згубити — чув, про упирів чув… Чугайстер на мавок нападає — не на людей. Та це ще не все. У нього в холоші був зашитий цей… як його… шкіра, на якій пишуть. Там написано… грецькою. Але якось… неправильно, є у нас один, половини не розібрав.

Це ні про що ще не говорило — людей, що вміють читати-писати грецькою мовою, було багато і в християнських, і в мусульманських країнах.

— А зрозуміти можна було тільки одне — пан полковник каже, що всі інші слова умовні, тільки двоє їх розуміють. А для цього не було слів умовних…

Боян придушив у собі напад люті. Старий ніяк не міг дійти суті, проте якесь зауваження могло тільки ще більше його затримати — козак часто бачив таких старих.

— Там написано: «Її забрав той, кому все залишив убитий».

«Тобто — я».

Тепер вони їхали втрьох. Перший — Боян, за ним дві однаковісінькі циганки, жодна проста людина не змогла б знайти й щонайменшої різниці, кожен би подумав — близнятка.

Щоправда, одна з жінок їхала на мулі, але таке, хоч і рідко, але траплялося.

Між іншим, у Бояновій голові починали роїтися неприємні думки. Та доля не дала йому домислити їх до кінця — відчуття небезпеки вдарило раптом так, неначе ще хвильку тому все було більш чи менш спокійно, аж тепер небезпека з неба звалилася.

Песиголовиця страшно загарчала, Боян ледь справився з переляканим мерином (а от Матвійків чомусь навіть не сіпнувся), Драгон зіскочив з коня, песиголовиця схопила його за рушницю, хитаючи головою. «А, вона хоче сказати — куля не візьме: отож вона знає, хтό там». Кирин ухопив обома руками пращу — камінь штука надійна.

Далі обрати напрямок було вже легко, бо попереду заверещали дві жінки. Однаковими голосами.

Коли Мирон — тоді його ще звали Мироном — у дитинстві слухав перекази про Страхопуда, він чомусь уявляв, що його голова — така, як у людини, лише рогата.

Насправді, мати були ближче до істини, коли казали — «голова як воляча».

Щоправда, і гов'яди, якби могли мислити, навряд чи признали б отаку башку за свою. Вона була… якась не наша. Утім, роги великі.

Істота не мала зброї, з одягу — тільки короткі шкіряні штани, а коней довелося покинути, бо вони просто збожеволіли від самого її вигляду.

І не такий він уже й великий, приблизно разів у півтора більший за дорослого чоловіка. Щоправда, руки, які розтинали воду — Страхопуд стояв у струмку по коліна, — свідчили, що сила, може, ще більша.

Під деревом, на яке залізли обидві Галки, стояв хлопчина-підліток, тримаючи у руках дерев'яну булаву, якою пастухи відбиваються від вовків, — сук із напливом, обсмалений на вогні. Щось було у цьому хлопчикові, щось таке, що змусило — поки що — зупинитися Страхопуда, який, здавалося, міг просто розчавити нахабу.

Страхопуд стрибнув уперед — й ухопився руками між ніг. Його поза та вираз обличчя беззаперечно свідчили про належність до чоловічої статті та про те, куди влучив хлопчина своєю палею.

У той же час монстр роззявляв пащеку, та вигляд мав — неначе він кричить страшним криком, хоча нічого не чути! А хлопчина на землю впав, з носа кров струменить. (Про інфразвук козак, ясна річ, і гадки не мав.)

Два камені з пращ розсікли повітря й обидва влучили в голову, проте, здається, вони лише привели потвору до тями — Страхопуд кинувся на нових супротивників.

Кирин перехопив свій келеп двома руками, намагаючись відвернути докори сумління за те, що взяв із собою дівчину, — може, сумління гризе й недарма, але зараз треба не думати.

Шакал, який наче з-під землі виріс, учепився Страхопудові в