Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
Дух пішов назад — не порачкував, а саме пішов назад, неначе в нього були на потилиці очі:
— А хлопцеві я золота не давав. Сільський пастушок, його б убили за золото. Я йому сили додав від землі-матері.
З цими словами дух щез в отворі, а за цим щез і сам отвір.
Козак повільно, дуже повільно обернувся. Він знав, що знову не сам, але тепер боявся налякати.
— Боян, — напівствердження-напівпитання.
«Ось що дух мав на увазі, він лише пропустив слово „вже“ — вона вже допомоги не потребує».
Утім, дівчинка не була схожа на перелякану — і на таку, що вже нічого не боїться, — теж.
«Мабуть, довіряє Боянові». Звідкіля вона знає, з ким має справу, теж було ясно: в руках тримала шпагу, про яку Богун писав, що вона є знаком — хто володіє, той і Боян. «А якщо вкрадуть? Треба було в духа спитати». Однак дівчина не дала козакові часу на роздуми.
— Дольх! Майн дольх!
Драгон, як і майже всі молдовські купці, знав десь дві-три сотні німецьких слів — у сусідній Трансільванії це одна з державних мов, на княжій службі чимало німців.
«Дольх — це кинджал».
Витяг його з-за халяви, простягнув дівчині. Та й собі простягла шпагу.
— Ну й що далі робитимемо?
Власне, сам себе питав, але дівчина у відповідь показала рукою спочатку на сліди, потім на коней, потім махнула рукою вздовж річки — мовляв, давай у погоню!
«Вона що, все чула? Та, мабуть, ні — розуміла б, то звернулася б нашою мовою. Ладна гнатися будь за ким — аби разом з Бояном».
Дівчина щось заторохтіла німецькою мовою, козак зрозумів лише слова «Боян» та «фатер», повторені по кілька разів кожне.
«Він усе-таки її батько. Але так не піде».
— Но Боян! Боян ніхт! Кирин! Кирин мене звуть!
— Кір! — погодилася співбесідниця.
— Кирин!
— Кір! — дівча аж тупнуло ніжкою.
«Нехай його буде гречка. Це завжди пояснити можна — те, що вона так мене зве».
— А тебе? Ду найме?[77]
Дівча посміхнулося:
— Матьяш!
«Це ж хлопчаче ім’я! А, ясно — вона бажає і далі вдавати хлопця, але боїться, що я забудуся та назву жіночим ім’ям».
— Матьяш ніхт! Матвійко! — дівча кивнуло у відповідь, усміхаючись білозубо. І не встиг козак подумати про те, що півсправи зроблено, як вона сама другу робила — замугикала, почала якісь миги показувати — ну чисто глухоніма!
Драгон почав сідлати коней, та зрозумів раптом, що його слабкість щезла кудись, неначе рік пройшов після поранення та чаклунського лікування. «Я йому сили додав від землі-матері», — спливли у пам’яті останні слова духа.
— Дякую, діду.
Вчулося йому, а чи справді у відповідь прошелестіло: «Матері дякуй!»
* * *…Відчуття небезпеки з'явилося несподівано — звичайно, воно набирало сили потроху, а тут — неначе обухом ударило… Кирин різко звернув у гайок, спішився сам, допоміг супутниці — вона сперлася на Драгонову руку, як вельможна пані («Йолоп! Я йолопі Якщо це хлопчик — джура, то це він повинен мені служити! Треба було їй це… Гм, пояснити, а як?») — перестук копит уже було чути.
«Татари». Драгон охопив руками кінську морду, дівчинка зробила те ж саме. «Добре, що я залишив нам меринів — кобили чи жеребці все 'дно би подали голос».
Загін — близько тридцяти вершників — проскакав собі далі, убік ніхто й не глянув.
Щось було не те, але Драгон не міг утямити, що саме. Це були союзні татари — поряд з мурзою їхало двоє козаків, один добре одягнутий — старшина. Чому вночі — тут могло бути тисяча й одне пояснення. І на перший, і на другий погляд — татари татарами, точніше — ногайці, бідно одягнені, на ногайських конях…
«Списи! У них у всіх були і списи і луки!»
Мало того, що вміння володіти водночас списом та луком вимагало високого професіоналізму, вимоги до коня лучника і до коня, що несе списоносця, були діаметрально протилежні. У першому випадку потрібен був дуже витривалий кінь, що здатен годинами крутити карусель (такими здебільшого бувають невеликі на зріст, ззовні непоказні коники). Кінь списоносця має розвинути максимальну швидкість на короткій відстані, і чим він більший — тим краще, бо, як відомо, сила удару дорівнює масі, що її помножено на швидкість (ясна річ, Драгон не вивчав фізики, отож формулював усе дещо інакше). Коні, придатні й до того, і до другого, коштують не просто дорого, а дуже дорого, тому рядові татарські воїни озброєні здебільшого тільки луками (а ногайські — і поготів).
Отже, ці вершники або були з особистої дружини якогось значного мурзи, або… Та ні, не може бути. «Постривай, хлопче. З одного боку, перевдягання — звичайна річ на війні, у поляків татар служать тисячі, здавна в Литві оселилися. Знайдуть вони і двійко козаків-зрадників. Але такі речі роблять, коли неподалік свої головні сили, бо якщо перевдягнені зустрінуть татар або козаків, у яких отаман добре знає татарську та Крим — а серед старих старшин це не дивина, — ніколи ж обдурити не зможуть. Хтось скаже не тією говіркою,[78] хтось не зможе відповісти на питання, нарешті, не так багато мурз у кримському війську — завжди можна знайти когось, хто знає в обличчя Юсуфа чи Мустафу. Єдина можливість — якщо вони розраховують на… на чари. Та ні, пусте — не можуть ворожбити бути за кожним рогом. Це татари, яким отаман їхній наказав одягтися бідно — аби менше впадали в око».
Чекання було нестерпним, проте вони
