Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

— Ти що, жмудинка?[98]

— Ні, — страшний біль прорізався в голосі відьми, на два бездонні озера смутку перетворилися її очі, — ми інший народ, нас колись звали прусами. А тепер пани у курфюршестві нас ненімцями кличуть.[99] Мало нас залишилося.

Драгон і раніше чув про ненімців, та якось не дуже замислювався, а от тепер із жахом уявив становище решток народу, у якого забрали все, ну просто все.

І навіть саме ім’я.

«Програємо — з нами те ж саме буде. Спочатку стануть неляхами звати».

Небаба крекнув, скосив очі на власний пояс (Драгон призвичаєним до таких речей оком купця помітив, що гаманець там чималий, навіть якщо наповнений сріблом… «А там точно золото»), рагана презирливо посміхнулася, та полковник не торкнувся грошей, а подивився їй просто у вічі:

— Рятуй Київ, пані! Він і ваш також![100]

— Ця пані у хліву народилася… — невесело посміхнулася жінка.

— Тоді тим більше, — хрипло видихнув Пободайло. Відьма різко схопила його за плече, зустрілися погляди:

— Якщо треба буде тікати, ти почуєш мій голос. Не знаю, чи зможу я, чи зможеш ти… Не знаю, чи слова розбереш, але голос почуєш! — Повернулася до полковника. — Більше нічого зараз не можу.

— Можеш! — як з плеча рубонув Небаба. — Іди собі, Степане. І прости за все, чим завинив перед тобою.

— Бог простить, Мартине. І ти мене прости…

— Бог простить, брате…

Пободайло ще щось хотів сказати, але передумав, мовчки полишив намет. Не спитав ані слова. Рагана повернулася до Драгона, ляснула пальцями.

«Вона нагадує, що немає варти біля намету, хтось може нас випадково почути. Не треба, — козак вклав у цю думку всю свою силу. — Не треба прислухатися до цієї розмови. Хто б ти не був — ти не звертаєш уваги, не чуєш, не прислухаєшся. Це тобі нецікаво».

У руці Небаби тим часом опинилася невелика (точніше — не довга, не широка, але при тому дуже товста) книга, з обкладинкою, вкритою карбованим сріблом.

Бояна неначе хтось по душі вдарив, невидимим нагаєм оперіщив щосили.

Він мимоволі аж відсахнувся, ліктем затуливши обличчя. Рагана просто на килим сіла.

— Доннерветер! — може, вона і ненімкеня, але мову німецьку знає. Принаймні лається саме нею. — Це ще що, в біса?!

— Обережніше, від Луки Блага Звістка.

— До дупи! Якщо це Євангеліє, то я невинне дівча! Хоча… — вона трохи опанувала себе, — дивно: це не чаклун робив. І зло тут якесь не про нас, я навіть не знаю, чи зло це взагалі.

— Так воно й є. На цьому Євангелії юда князь Ярема Вишньовецький[101] присягав, стоячи в узголів’ї своєї матері, ніколи не зраджувати православної віри.

— Це не він присягав, це вона його закляла…

Рагана не помилялася: за тридцять два роки до цієї розмови жіноча випещена рука — княгиня Раїна Вишньовецька, вроджена Могиляка, ще не стара була, зовсім ні — жіноча рука взяла хлопчачу і поклала на книгу:

— Я не вимагатиму від тебе клятв — тим більше, що тут сказано: не кляніться… я просто скажу: будеш вірний — з тобою моє благословення, зречешся нашої віри — над тобою моє прокляття…

— Він чи вона — не про те мова. Скажи краще — це його вб’є?

— Якщо він згадає, як усе було.

І якраз тоді, коли біля переправи почалася січа, у фланг атакуючих козаків ударили безкрилі литовські гусари1.

П’ятсот татар, що спробували були зв’язати ляхів контратакою з флангу, були розсіяні мушкетним вогнем піхоти, що наче з-під землі виросла.

«Це не Мирський — це Радзивілл! Ілитви тут не три тисяч, а десять-дванадцять».

— Лягай! Прикриймо одне одного.

Рагана, що й тут ув’язалася за Драгоном (він, власне, не заперечував — чаклунка не буде зайвою в бою), потягла його за рукав.

Вони впали на землю, поряд з якоюсь колодою… «Це просто купа колод! Ти сюди не йдеш, ти сюди не скачеш. Обійди їх! Обмини! НЕ ПІДХОДЬ!»

Справді, колоди неначе розрізáли натовп — одні брали ліворуч, інші праворуч, — але перестрибнути не намагався ніхто. Це й справді було б незручно…

…Небаба прикривав утечу, зібравши навколо себе купку кіннотників, — більшість козаків спішилася перед боєм, та тепер це стало для них погибеллю.

1 Крилатий обладунок, що його так люблять показувати в кіно, мали тільки коронні гусари — його запровадив у 1640 році великий коронний гетьман С. Конецпольський. Але на литовську частину польського війська його повноваження не поширювалися, отож литовські гусари залишилися без крил.

Полковник вочевидь шукав смерті. А вона не дівчина, на побачення не запізнюється. Заряд картечі з польської октави[102] вдарив, вибиваючи й козаків, і своїх. Небаба встиг зіскочити на землю, не потрапив під убиту тварину…