Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

— А оце брехня — те, про що ти подумав. Ніяких чар — просто я здогадався. Чаклун-то померти може, а от його сила — якби той Боян не встиг перекинути на тебе, вона б сама шукати пішла нового хазяїна — і це могла б бути і не людина.

Дух примружився, наче кіт:

— То як щодо скарбу?

«Якщо це жарт, то вже не смішний».

— Краще пораду дай.

— Ти сказав. Порада замість скарбу. Жалкувати не будеш?

Драгон відчув, що ще трохи — і він не витримає.

— Давай, діду, домовимося: якщо я правильно вгадав, що скарб мені все ’дно не дістався б, то ти мені — дві поради…

Дух зітхнув — якось зовсім по-людському:

— Купець і в пеклі торгується… Добре… Перша порада…

«Зараз він утне якусь штуку…»

— Перша порада тобі — стережися, Бояне.

Козак мовчав досить довго: з одного боку, гість відверто знущався. Проте…

Проте назвати пораду неслушною було важко. Стерегтися справді потрібно.

Отож треба було підібрати таке питання, аби дух не міг викрутитися.

— Як допомогти оцій дівчині, що зі мною?

— Ніяк. Допомога їй не потрібна.

Ось тепер Боян ледь стримався! Ні, він розумів (а ще того більше — відчував) — дух знову сказав пряму правду, чомусь, у якомусь сенсі дівча справді не потребувало нічого. «Може, вона зараз щаслива, спить та бачить себе королівною».

— Ну, що ще скажеш?

— А те й скажу: не я до тебе — ти до мене прийшов. Отже — є що сказати… — козак затнувся.

— Отож «або кажи, або геть забирайся»? А що, можу й забратися.

Козак одвернувся. Матері його чорт, скаже — так скаже, не скаже — ну й біс із ним.

— Нумо, хлопче, мізкуй! Ти ж мене упізнав одразу, то згадуй, що люди кажуть!

— Найчастіше розповідають, як малого хлопця побили, а він плакав, бо шапку загубив, впала вона у провалля, а ти йому її повернув, та ще й повну золота.

— Брехня. Тобто брехня про золото, а все інше що було, те було, аж приємно згадати. — Дух подивився на Кирина і, бачачи, що козак нічого не розуміє, продовжив:

— Мізкуй, хлопче, мізкуй.

«Та до чого ж він веде?!»

— Начебто я нічого не губив…

— Нічого — можливо…

«Що він хоче сказати? Я загубив не щось? А… а когось? Невже і таке можливо?»

— Друзів! Товаришів! Побратимів! — і затнувся, побачивши духів вираз обличчя.

— Хто вмер, той вмер.

— То не крути!

— Двох жінок загубив ти, Бояне.

— Та вони ж самі від мене втекли.

— Ну то й що? Як гадаєш, що буде, коли помітять — одна з двох у вогні не горить, у воді не тоне, її не лише куля — шабля й та не бере! Візьмуть на муки, усе скаже, а ім’я в тебе рідкісне, прикмета страшна…

Ну, це козак і сам знав.

– І як же мені знайти їх?

Дух мовчки показав на річку:

— Дивися, Бояне. Уважно.

Козак напружив увагу. Точніше — він би не зміг пояснити, щό саме зробив, але зробив щось таке, для чого і слів не знав і що, власне, зробилося само собою при слові «дивися».

З глибини води на поверхню проступили три смуги: одна, широка, іржава, дуже нагадувала ті сліди-не-сліди, що їх залишали песиголовці, друга, золотиста та яскрава, поряд із нею іще одна — рожева, дуже тонка та бліда.

Драгон озирнувся, водячи поглядом по землі. Так і є — за ним теж тяглася золота смуга.

— Так-так, усе вірно.

— Скільки?

Від подиву та, чого там, і переляку (берігся-ховався, а, виявляється, воно все дарма — слід усе ’дно залишився) козак висловився не дуже ясно, проте дух зрозумів:

— Буде видно днів, мабуть, зо три. Злякався?

Драгон знизав плечима. Він давно вийшов з того віку, коли міг до чорта в зуби — аби довести свою хоробрість.

— Ану накажи йому щезнути.

Кирин наказав — і нічого не змінилося. Він спробував укласти в думку всю свою силу, все, що став відчувати зовсім недавно: «Щезни! Щезни! ЩЕЗНИ!»

Дідька лисого! Слід залишився.

— От і добре.

«Знову знущається…»

— Не зрозумів? Тепер твій слід може побачити лише рівний тобі чи, звісно, той, хто вищий за тебе. А їх небагато — і тих, і других.

— Тяжкі часи настали, якщо таких, як я, небагато.

– І се правда, тяжкі часи.

— Ось такий колір, — Драгон показав пальцем на іржаву смугу, — я бачив уже раз.

— Таки-так, його залишають за собою ті, хто не з нашого світу. Не забувай — одна з них рахман.

«А в них усе, неначе у дзеркалі».

— Тобто Галка — слабка чаклунка, отже, рахман — могутня.

— Галка взагалі не чаклунка, скільки тобі пояснювати? — старий розсердився бозна-чому. — Вона чує чари, це зовсім інше! І в цьому вона дуже сильна.

— А тоді чому за рахманом тягнеться ширший слід?

— Сходи туди й запитай у мого рахмана!

«Ось воно що! Він скаженіє тому, що чогось не знає!»

У схилі пагорба з’явився отвір, у якому світилося біле світло (козак подумав, що ані свічки, ані каганець не дадуть такого білого та спокійного світла — звичайно язики полум’я викликають танок тіней).