Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

«Я згодна».

— На що?

«Коли ми одружимося, хай вона буде головною дружиною».

Почуття гумору у людей XVII століття значно відрізнялось від того, яке матимуть їхні нащадки, — Боян навіть не зразу зрозумів, що це жарт. І не став сміятися.

Тим більше, що до нього дійшло: коли він знову зустрінеться з трьома жінками, то Матвійко вже все знатиме: жіноцтво нюхом чує отакі речі…

Ну й як пояснити їй?

У тому ж місяці солов'ї співали

і зозулі кукували кілька тижнів,

над звичай свій природний.

Мабуть, із того літа й пішло в Україні повір'я: якщо зозулі продовжують кукувати після Петра і Павла, то це вони лихо віщують.

Єдине, що давало якусь надію, — це впертий опір, що його чинило поспільство: не лише міста та містечка — кожен хутір ляхам доводилося брати з боєм, кожен міст будувати наново, бо палали вони, здається, самі собою, та варто було війську пройти на схід, як вони займалися знову, а там, де шлях ішов лісом, його мало не через кожні сто кроків було завалено стовбурами дерев…

Проте опір цей не міг зламати ворожу потугу — ляхи втрачали час, тому втрати в людях у них були не такі вже й великі, бо взяти кілька нападників за одного захисника можна, тільки якщо захисники добре озброєні, а тепер на мури ставали старі та малі з однією на всіх рушницею…

Козаки ж — хто не втопився в болотах під час прориву з-під Берестечка та не був зарубаний кіннотою під час переслідування — пробиралися через нетрі Полісся, де тисячі їх загинули від голоду та води поганої…

Потім надміру патріотичні історики будуть стверджувати, що, мовляв, того фатального дня загинуло «усього» чотири-п'ять тисяч, — забуваючи про переслідування, голод, хвороби, а також про те, що (як і при кожній поразці) не тільки тих було втрачено, кого вбито та страчено…

Ті, хто не зневірився, пробиралися на схід, часто кинувши зброю, яку несила було нести, майже завжди з ліченими набоями; і навіть якби вони якимось дивом змогли випередити поляків та — другим дивом — опинилися всі в одному місці — це ще не було б військо…

Кирин Драгон (він же віднедавна Боян) під Берестечком не був. Йому випало з іншої чаші спити.

— Мирський захопив переправу!

— Як?!

— Ззаду! — Козак, що приніс лиху звістку, ледь тримався. — Ми гадали, що він тим берегом пішов на Смоленськ, а…

«А він переправився десь-інде, просковзнув непомітно і вдарив».

— …заскочили заду, усі билися тільки шаблями…

«Переправлялися, за коней тримаючись, — замочили луки та порох».

— Отож, товариство, усі кінні сотні виступають зі мною зараз. Піхоту за нами Степан поведе.

— Ні!

Страшна тиша запала в наметі, страшні очі Небаби, вперті в суперника.

Не Небаба створював Чернігівський полк, а колишній кріпак Степан Пободайло. Не Небаба порятував його в страшні дні літа року 1649-го (якщо рахувати від Різдва во плоті Господа нашого, за методою св. Діонісія), а знов-таки Степан Пободайло — єдиний козак із північних полків уник розгрому тоді…

А полковник — Небаба! Тому, що зі старого роду купецького. Тому, що старшині генеральній — кому кум, кому сват.

І тому, звісно, прізвисько Небаба заслужити нелегко — це тобі не якесь там Неминикорчми!

І з Ніжинського полку — найменшого в війську — зняв гетьман Степана, замінив на якогось там Литвинченка…

Усі розуміли, що Степан з цим ніколи не змириться…

Але тепер колишній полковник важив життям. Не збирав ради Небаба — він наказ проголошував…

— Мирський захопив переправу для головних сил! Для Радзивілла!

— Будемо правити теревені, то він точно наспіє! Сам Радзивілл! З головним військом! Вдаримо швидко — може, ще встигнемо…

Кожен зі старшин одне й те ж подумав… Що буде, якщо не встигнемо…

— Гадаєш, кілька корогов — це все? Мирський не такий дурень, щоб зразу показати все своє військо! У нього три було тисячі!

— Згоден, вони і тепер у нього є. Але не більше! Не проліз би він з більшою силою, помітили б! Отож, панове полковники, готуйте сотні! Буде, як я сказав! А ви двоє куди? Хіба ви полковники?

Справді, ані Степан Пободайло, ані Кирин Драгон не були полковниками, навіть наказними, Кирин досі не розумів, навіщо його покликано.

— Так що, Степане, поведеш за мною піхоту. Без возів — аби швидше було.

Рясний піт виступив на чолі Пободайла.

— Знаю! Якщо Радзивілл буде там швидше за нас, то спочатку поб’є мене, а потім, без табору, ти й «Отче наш» прочитати не встигнеш. Та є на це засіб… Ану, хлопче, — повернувся він до Драгона, — давай сюди ту нечисту силу, яку ти за джуру видаєш…

У козака відвисла щелепа, полковникові аж весело стало:

— А ти що собі гадав — Небаба відьми не розпізнає? Вона яка відьма — чорна чи біла? Що — не знаєш? Це ж просто: з хвостом — чорна, без нього — біла…

— А він не перевіряв.

Молодий козак, що стояв на чатах, кішкою сковзнув до намету і… Сказати, що він перетворився, мабуть, було б невірно — просто перший крок робив ще козак, а другий — уже жінка. Рагана.

— Куди Павла діла? — хмуро поцікавився Пободайло.

— Спить. Переконався, що я — біла відьма, і