Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
Сила ж могла знадобитися будь-якої миті, бо на козака полювали. Полювали песиголовці, можливо, навіть дві різні зграї песиголовців, полювали чаклуни — адже до загибелі Брацлавського полку доклали рук два ворожих ворожбити (власне, три — проте третього Боян убив), і слід було гадати, що вони вже щось та про нього знають.
Нарешті, Кирин був певен, що його досі розшукують люди Молдовського господаря, до замаху на якого козак був причетний сім років тому.
І не те лише важить, що Лупу — він і є лупу,[70] сорок тисяч уже стратив,[71] отож сім років — не термін для його помсти.
Головне, що слуга, якому молодий та наївний хлопець передав склянку (вірив, дурень, що ліки! Вірив, що від сестри!), встиг із палацового вікна сторчголов стрибнути — чим і порятував себе від тортур та палі, а майбутньому козакові дав час накивати п’ятами… Що, в свою чергу, означає: господар і досі не знає, від кого був даруночок, і навряд чи це незнання сприяє його гарному настрою. (До Драгонових вух доходили чутки про людей, що шукають хлопця з рудим пасмом у волоссі.) Два роки тому, коли гетьман уклав із королем мир,[72] Кирин навіть не намагався найнятися до якогось купця, а подався на Низ — туди, де не люблять питань «а хто це і звідки?» — точніше, не люблять цікавих.
Проте… Проте не було в козака зимівника на Низу — тільки місце в Уманському курені.
Отже, з жінкою на руках, з жінкою, хворою на дивну хворобу — тривалий сон (слова «летаргія» козак знати не міг), — йому туди зась. Тим більше, що її теж шукають. Не шукали б, то можна було б почекати у тому селі, де її залишив, обіцяючи повернутися… До речі, невідомо, хто він для неї — батько? Брат? Чоловік?
Але на неї теж полювали, і місце песиголовцям було відоме.
Залишався один вихід — на Дон, а, як там кажуть, — «с Дону выдачи нету».
Проте… Знову «проте»! Один із двох чаклунів, що чомусь об’єдналися проти козаків, був впливовою людиною на Москві, можливо навіть — із ближніх бояр царя Олексія. Щоб така людина — та не мала шпигунів на Дону?
«А ось про це — потім», — Драгонова рука лягла на пістоль, великий палець повільно, аби не клацнути, почав зводити курок…
— Не лякайся, ми добрі люди.
— А де ж гора? — мимоволі прохопився козак.
— Гора в горах. А нам і пагорба вистачить.
Дух Гори мав точнісінько такий вигляд, як у переказах розповідали, — невеличкий такий дідок із бородою аж по коліна. І навіть слова були ті самі, з дитинства знайомі.
— Поздоровкався б зі старою людиною.
— Здоров був, якщо вмієш хворіти.
Козак подумки лайнув себе — останні слова вийшли грубуватими.
— Неввічливий ти якийсь. Невихований. Я ж скарбу не дам. — У слові «скарб» пролунав ледь прихований глум.
— А якщо «добрі люди» — то зі спини не підходь, я ж міг і почастувати.
— Гадаєш, візьме? А що — рука самого Бояна…
«Тьху, та що ж це робиться? Написано на мені, чи що, чи як?»
— …рука самого Бояна, може, і візьме. А може, й ні. А от проклясти я все одно встигну.
— Дзуськи! Я первісток![73]
— Наївна людина!
«Ну вже свого батька я знаю!»
— Не кинули б вони дитину, хай і байстря.
— Правда твоя, не кидав. Та вони всі померли, брати твої.
— Земля їм пером. — Казати «Царство їм небесне» в присутності духа якось не випадало.
— Ну це так. Мати всіх прийме.
«І його тягне на філозопію!»
— Так що, Бояне…
— Та який з мене, в біса, Боян! Я навіть не знаю, що він за один був!
Дідок узяв бороду в кулак, кілька разів обернув:
— Але ж знаєш, що був, що це не просто титул — ім’я людини.
«А справді — я знаю, хоча ніхто мені не казав, проте знаю, і квит!»
— Так хто ж це був?
— Цар. — Тепер дух був цілком серйозний. — Цар обрів.[74] Твій предок. Ворожбит. Мартелові з ним не рівнятися. А про Хельгу взагалі шкода говорити. Земні володарі досі звуть себе ім’ям того, хто винищив обрів.[75]
«Якби він ще пояснив, як я вмудрився Бояном стати». Співбесідник неначе почув питання.
— Добре, що Боян, помираючи, встиг на тебе перекинути.
«Справді, як це я забув — жоден ворожбит не може померти, поки не передасть комусь іншому свою силу».
