Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

читача: зарубати людину шаблею не просто важко, а дуже важко: на одному з козацьких черепів з-під Берестечка залишилися сліди сімох шабельних ударів. Тільки шостий виявився смертельним, сьомий — контрольний. ">[68] Власне, той уже конав: розтрощені ребра пробили легені. Та й зла сила — бійка…

— Мене звуть Дем’ян. Служби… Собачі морди.

Він не доказав, але Драгон зрозумів, що той прохав замовити поминальні служби, бо боявся до пекла потрапити за спілку з песиголовцями.

— Скажи, хто послав, — будуть служби!

— Не знаю… Він, — рука простяглася до мертвого отамана, — усе робив. Ми тільки сюди провести та…

Помираючий затнувся, але Боянові і це було зрозуміло: «Сюди провести та з місцевими розбійниками зв’язати».

— Даси гро…шей на служби?

— У мене слово одне! Дам.

— Не знаю, хто… Отаман наш — неначе… холоп, але в Білгороді він полковникові наказував… Гадаю — холоп боярина, та, либонь… що когось із перших бояр. Кинь, до такої… висоти не дістанеш.

— Та хоч буду знати, звідки стерегтися…

– І то правда.

З цими словами помер Дем’ян.

Рахман підійшла, тримаючись обома руками за голову. Утім, Киринові було не до чужих болів — він надто багато бачив людей, які померли страшною смертю, не обробивши ран вчасно.[69]

Порох він захопив саме на такий випадок.

— Сип на обидві рани. Не жалій. Знайди два шматки дерева.

Боян зібрав рештки волі докупи — кінці гілочок у руках рахмана зайнялися вогнем.

— Підпалюй порох — на обох ранах зразу. Бо не витримаю…

Від страшного болю козак знепритомнів.

* * *

Перше, що побачив Драгон, прийшовши до тями, — місяць та зірки у небі.

Як не дивно, але рани боліли менше, аніж минулого разу, коли його підстрелили під Лоєвом. Значно менше.

Драгон зрозумів, що він лежить, укритий власним кожухом.

І що під тим кожухом він лежить не сам.

Кирин повернувся на бік, торкнувся губами її щоки — і далі все сталося само собою.

— Я, мабуть, краще лікую, аніж сама досі гадала. Галчині очі світилися у темряві.

«Цікаво — сама чи рахман? І питати незручно. А, до біса! Розберуся завтра!»

— Почекай, тобі треба ось цього випити.

Баклага була срібна. Так само належала небіжчику Білому. Ех, Петро…

Засинаючи, Драгон подумав, що, мабуть, ковтнув якесь сонне зілля.

Удруге він продер очі десь уже опівдні. І ще до того, як на поклик: «Агов, Галко!» — ніхто не відгукнувся, він уже все зрозумів. І гукав-то непевно, знав — нікого вже немає.

— Коня хоч залишили, такі-сякі доньки? — спитався він сам до себе.

Виявилося, що не тільки коня. Ще й другого мерина, на якому їздив Дем’ян-небіжчик. І гроші. І зброю. І — невідомо звідки — паляницю досить свіжого хліба.

І сплячу дівчину.

Драгон засідлав коней, перекинув нещасну через сідло коня Дем’янового. Щось випало. Козак підняв кинджал.

«Ота песиголовиця, мабуть, про нього говорила».

Кинджал був схожий на шпагу Боярина тільки формою клинка, але чомусь Кирин не сумнівався: їх робив один майстер.

— Де ж шукати твого… і, до речі, хто він тобі?

Питання було, як кажуть філозопи, риторичне, але раптом козак здригнувся, неначе його хтось ударив.

Він знову потрапив у безвихідне становище.

Покинути безпорадну на поталу песиголовцям і, можливо, комусь ще страшнішому він просто не зможе. Не так вихований, та й, попри всі криваві роки, щось у нього залишилося від того молодого купця, який погодився взяти з собою та передати «братові» склянку — бо так попросила якась жінка. Знав би, щό в тій склянці!

А зараз ця нещасна дівчина висла в нього на шиї, як каменюка.

І не в тому річ, що не знати, що та як пояснювати першому ж старшині, який трапиться на дорозі.

А річ у тім, що єдиний шлях, який Кирин вважав безпечним — шлях на Низ, за пороги, — відтепер закрито. Немає у Драгона свого зимівника — тільки місце в Уманському курені.

А в Січ Запорозьку жодна жінка ще не ступила.

І «вносити» теж не дозволять.

Розділ III
Страхопуд
Початок травня 1651 року

Світло від вогнища можна було побачити хіба що з небес — бо, по-перше, воно ледве жевріло, а по-друге, жевріло в ямі.

Ще місяців зо два тому козак Уманського куреня Кирин Драгон сказав би, що цього більш ніж досить, але тепер він упіймав себе на бажанні не виходити з-під дерев: чи, бува, не кружляє в небі хтось на помелі чи… як отой арабський купець казав — на килимі?

Бо він бачив ще й не таке.

Отож, вечеряючи смаженою на рожні рибою (гачок та моток шовку завжди носив із собою — батьківська ще наука, скільки разів виручала, хоча й коштує шовк дорого, та життя дорожче — дякую, батьку, не забуду до скону), він сушив собі голову: що ж робити? І єдиний вихід, що спадав на думку, козакові не подобався.

У недавній сутичці його було двічі поранено, і хоча відьма чарами загоїла рани, проте будь-який новий ворог уклав би його на місці — слабкий став запорожець, як кошеня. (Він звідкілясь знав, що чаклунка використала його ж власну життєву силу, та й не перші були ці рани в його житті, не міг він просто на травах так швидко одужати, але й слабкості такої після не таких уже