Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

— Це що, ти її звільнив? Тепер вільна і я!

«Так ось воно що! Галку взяли в полон, аби рахман була слухняною — як уб’ють її, то й рахман загине».

— А навпаки? — Кирин продовжив свою думку вголос, проте, мабуть, усі думали про одне і те ж — ніхто навіть не здивувався.

— А навпаки — дзуськи! Можеш стріляти, можеш рубати! Поки вона жива, я також жива! Так що їдь, сестро, кудись подалі.

— Ш-що? Мені! Шинок — мій!

Кирин знову мусив долонею затулити Галчиного рота і тримати міцніше — вона явно націлилася вчепитися у волосся своїй копії.

— Тихо! Якщо вас побачать — усіх утоплять! Ти своїх знаєш!

З цією думкою Галка, мабуть, погодилась, бо ще раз сіпнулася й затихла.

— Шинок твій? Ти б ще про чоловіка згадала!..

Тон рахмана не віщував чоловіку нічого доброго.

— Вони ж повернуться, ці суки. І вб’ють тебе, якщо знайдуть. А мене не вб’ють, бо не зможуть.

У тій великій і кривавій завірюсі, що вже три роки вирувала по Україні, втеча жінки від чоловіка чи навпаки була не такою вже й рідкістю, Драгон про це знав. Але щось у словах рахмана не сходилося, щось… А, ось!

— А муки?

— Які?

— Залізом. Розпеченим. Чи ще чимось таким. Вони перетягли тебе сюди, бо їм було щось треба. Сама кажеш — повернуться. Убити не зможуть, а боляче зробити?

Рахман мовчки сіла на земляну долівку. І сунула кулачок у рота. Лівий кулачок. Справжня Галка зробила те ж саме з правим.

— Обом вам, куми, треба геть забиратися. — Рагана, здається, спочатку бажала ще щось сказати, але…

Драгонові руки самі схопили рушницю. Ґніт жеврів.

— Вони вже повернулися. Ти, — очі зустрілися з двома зеленими вогниками рагани, — зможеш битися?

— Невідомо з ким? Я ще не з’їхала з глузду.

Сам факт, що Боян відчував небезпеку, показував: цього разу вони мають справу з людьми — песиголовців він або не відчував зовсім, або відчував якось непевно, сам хитався: або чує щось, або просто поганий настрій.

Більше того, щось — чи то чаклунський хист, який був у нього в крові (як прозоро натякав небіжчик Боярин), чи то його досвід — досвід купецького сина, який змалку допомагав батькові, досвід людини поза законом, досвід козацького отамана — чи, може, і хист, і досвід разом підказували йому, що і цього разу головний супротивник — той чаклун, який вміє те, про що інші забули, — не покажеться особисто (він уже з'ясував, що рахман того чаклуна не бачила і не здогадується, хто це може бути).

«Чари не всесильні», — казав Боярин, та й здоровий глузд те ж саме підказував, бо інакше чаклуни давно правили б усім світом.

Отож тому, невідомому, немає жодної рації лізти під кулі.

— Завтра вони нас наздоженуть. Чи ще поночі?

Рагана, яка збирала для вогнища хмиз, підвела голову, подивилася на Кирина, проте нічого не спитала. Мабуть, теж розуміла, що тікати, не залишаючи ніяких слідів, можуть хіба що привиди.

— Я вже й про твоє вміння у коня перекидатися думав…

— На тому коні можна тільки в ліжку скакати. А, ти бажаєш, щоб я спробувала їх у дурні пошити?

«Вона не перекидається, а змушує людей вірити, що вони коня бачать! — Слова „гіпноз“ Драгон, ясна річ, не знав. — Так ось чому Галка ніяких чар не відчула!»

— А нас так можеш… прикрити?

— Якщо вони дурні, та й то не певно. Деревами вас… прикрити… треба стояти на місці, а якщо хтось торкнеться, то все зрозуміє. Тваринами — а ти зможеш, як тварина, бігти? Зрозуміють, усе зрозуміють!

Щось тут було, за щось зачепилась Киринова думка…

— Галки! — Шинкарки мовчки сиділи на носі човна, дуже близько одна від одної, але дивилися в різні боки.

— Тут десь є острів? Добре б, коли невеликий…

— Дивись! — один з вершників указав нагайкою. Вони вже знали, що ті, кого вони вистежують, пливуть водою, але їх супроводжує козак верхи. Досі слідів не залишалося — мабуть, козак пустив коня по воді, хоч і попід берегом, але тут мусив об’їхати вир.

— Це він! — Переслідувачі уважно роздивилися кінські сліди у селі — там, де козак і його супутниці втекли у них з-під носа (а вони мусили затриматися, бо люди сунули з церкви, і довелося доказувати місцевим, хто та що. Відбрехалися — звісно, не таких обходили, — але час утратили, довелося й заночувати в селі, бо поспіх викликав би підозру).

— Дві-три години тому. Наздоженемо.

Ніхто з них не звернув уваги на велику кам’яну брилу біля острова, ні на старого діда, який щось смажив на вогнищі, а його ще старіша шкапа жувала молоду траву.

Якби він на цьому березі був, то, може, і під’їхали б, але — все ясно.

Про всяк випадок отаман весь час поглядав на сережку у Федоровому вусі. Срібло залишалося свого природного кольору, а воно темнішало, якщо десь поблизу творилися чари, — це було вже перевірено.

…Коли погоня щезла за закрутом річки, камінь виявився човном, з дна якого піднялися три жінки. Четверта піднятися не могла.

— Ще п’яток отченашів[62] — і пора.

Драгон підсипав на полиці рушниці і бандолета свіжого пороху, перевірив пращу, колись запозичену у песиголовця, потім подумав і рушниці відклав.

— Один проти трьох? — примружилася рагана.

«Один». Козак усе-таки сподівався, що двоє стануть до бою. Утім, рагана йому нічим не була зобов’язана.

— Вони повернуться. Одне залишилося — напасти, поки