Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
«Чому? Чому Галку взяли живою?»
— Далі нічого не бачила, тільки чула.
«Далі ясно. Випадково наскочили на татар, які, побачивши песиголовця, почали стріляти. А тіло його забрали з собою. Але чому тебе, шинкарко, не вбили на місці?»
Село — досить велике — з’явилося з-за повороту річки.
— Обличчя запни, як татарки, — порадив Драгон своїй супутниці. — А то ще хтось вирішить, що ти привид… Бабахне… Срібною кулею.
Намагався пожартувати, але слова пролунали хмуро. Зловісно.
«Песиголовців і звичайна куля бере. Може, й іншу нечисть не треба сріблом, вистачить олова?»
— Постривай. Тут хтось чари творить, невже сам не чуєш?
Кирин небезпеки не відчував, тому довелося докласти зусиль, щоб запалити ґніт на рушниці.
— Знаєш що, давай мене слухайся: хоч я й баба, і не чарівниця я ніяка, але…
«Але поганенький з мене чаклун. Сам знаю».
Боян спішився, поклав сплячу дівчину на сідло (добре, що мерин такий спокійний), Галка і повела коня, а він ішов поряд з рушницею у руках.
— Постривай, козаче… Такого коня в селі не було!
Драгон навіть не спробував відкрити вогонь (біс його знає, може, і справді тут срібна куля потрібна, та й півсела збіжиться на постріл) — витяг чекан.
— Ти що, Бояне? Своїх б’єш, аби інші боялися?
Дівчина, яка з’явилася замість жеребця (просто був жеребець, а стала дівчина), дивилася на Кирина таким поглядом, що козак раптом згадав: останній раз він був з жінкою ще до знайомства з Боярином. Задовго до нього.
«Вона чекає на відповідь. Щось треба сказати, але що?» Раптом Драгон — як це вже бувало — почув свій голос неначе збоку:
— А хто ж знав, що свої такі дурні? Гадаєш, тільки Галка знає, що в селі є, чого немає? Жеребець грошей коштує, почнуть ловить, ще щось зрозуміють…
— Нема кому ловити — неділя ж сьогодні.
«Усі в церкві. А я з ліку збився».
— Тут щось коїться. — Жінка вимовляла слова трохи дивно.
«Ну що ж, як то кажуть:
— Пішли, куме, до церкви!
— Та слизько ж!
— А шинок по дорозі?
— Ну хіба що під тином».
* * *…Столи та лавки в шинку були зсунуті попід стінами.
По центру — килим, на ньому два мертвих тіла.[57]
Драгонів шлунок неначе стисли лещатами, і він усе зрозумів раніше, аніж побачив обличчя жінки, що прожогом до них кинулася.
— До клуні, швидше! — прошепотіла друга шинкарка.
Перша, Галка, зойкнула і, здалося, бажала ще щось сказати, але Драгон затис їй рота долонею. Він не встиг нічого подумати, прорахувати, що може статися, якщо їх побачать, але відчував, що нічого доброго.
* * *— Це не мара, це її рахман.[58] — Чародійка всілася на лантух зі збіжжям.
Драгон мало не спитав, а яка нам різниця, якщо все одно не обійшлося без дуже сильного чаклуна — хоч так, хоч наопак,[59] але промовчав. Батьківська наука — не казати зайвого — вже не раз ставала йому в пригоді. «А зайве, — казали батько, — усі слова, без яких обійтися можна».
— Такого не було років триста чи всі п'ятсот. Ні, я не помиляюся. — Відьма неправильно витлумачила Драконову мовчанку. — Ми вміємо розмовляти з рахманами. Тільки зі своїми і тільки розмовляти. Ми, рагани,[60] це вміємо!
Про раганів Боян щось чув краєм вуха на Сіверщині.[61]
«Вона зрозуміла, що я її не впізнав. І підказує, що вона — рагана. Мабуть, треба їй сказати… Як там римляни називали людей, що перебувають на однаковому становищі? Здається, collega. Треба сказати колезі…»
— Недавно одну людину намагалися зурочити чарами, яких теж років двісті ніхто не вмів накладати.
У Кирина майнула думка, що, можливо, хтось знайшов стару книгу, але він притримав її при собі — і майже зразу мав привід подумки подякувати небіжчикові татусю.
— Ну-у, — рагана тягнула слова, — для такого мало знати старі закляття, ти ж розумієш.
Кирин не зрозумів, але повірив. Цікаво було, правда, щό саме треба ще, крім знання заклять? Якусь особливу вдачу?
— Але тепер інше важливо, цього, Бояне, ти можеш не знати…
«Не можу знати».
— У рахманів як у нас, але як у дзеркалі.
Боян здивовано подивився на відьму, Галка Стапка, що досі стояла, обпершись спиною об стіну і виглядала прибитою, — теж.
— Ну, припустімо, якась дівчина мучить хлопця: то надію дасть, то відбере знову, а у них він її мучить.
«Ну та що нам це дасть?»
Драгон не встиг додумати до кінця, як у двері клуні вплила рахман.
