Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

«Про що він? Що за біс?»

«І кинджал», — продовжував звір-людина.

Раптом кінь повернувся, і монстр побачив припасовану до сідла шпагу Бояна. Собача голова здригнулася, але гість опанував себе і швидко приписав: «Spatа[52] також моя».

— А дулі з маком? — хмуро поцікавився Драгон. — Або цієї штуки? — Він розстебнув шкіряний футляр і витяг свій келеп із зачарованим жалом.

Кінокефал аж тявкнув, затер усе написане і знову начертав на піску: «Уб’єш мене — на тебе полюватимуть».

— Ви на мене вже полюєте!

«А ось цього не треба було казати!»

Собаколюдина зовсім по-людськи знизала плечима. «Не знаю. Вас багато — нас багато. Ви різні — ми різні».

— Ти ба, який вийнявся філозоп!

Песиголовець подивився у вічі людині і знову написав на піску: «Твій святий Христофор — хто?»

Тут уже Драгон крекнув, бо, попри усю слабкість своєї богословської підготовки, знав, що обидві церкви (і православна, і католицька) твердо стоять на тому, що цей святий таки був песиголовцем.

«Віддаси жінку?»

Драгон уже почав про дещо здогадуватися.

Підійшов до людини… все-таки, мабуть, людини… із собачою головою, приставив дуло бандолета до скроні — очі часто-часто закліпали — і подивився, що на ногах.

Справді — чоботи з каблуками. Береженого Бог береже — козак відступив кілька кроків назад.

— А ти хоробра. Іди, поки я не згадав про ту рись. Жінка щезла в кущах.

Драгон швидко набив рушницю і пройшовся берегом річки. У кущах лежали два човни, на дні кожного було по лантуху. Навіть не розв’язуючи, Драгон знав, що в лантухах — люди.

— А цей бідолашний і досі спить, — такі були перші слова молодиці після того, як вона перестала зойкати — Драгон розрізав мотузки, кровообіг відновлювався, а це боляче.

— Ти хочеш сказати — ця бідолашна? — Боян схилився над другою полонянкою, щоправда, одягненою у штани та жупан.

— Ану! Ото біс! Чула я, що цей бан якусь ману пускає. Я не відьма, не думай. Звуть так, бо я трави знаю. Але коли хтось чари робить — я це знаю. Сама не вмію, а про інших знаю таке.

Раптом вона зойкнула та аж сунула кулак у рот — чим і підтвердила свої слова, бо бачити, як ґніт Драконової рушниці горить, вона не могла: козак тримав зброю так, що замок із ґнотом був з іншого боку.

— Тікати треба.

— Т-треба.

— Сідай з нею до човна, а я берегом, бо коня я не кину.

— Тебе як звуть? Мене Галя, не Галина, а Галя.[53] Галка Стапка.

— Кирин Драгон. Служив у драгонах,[54] — пояснив він, шкірою відчувши подив. — Розповідай.

Галка продовжила:

— Приїхали вони позавчора. Чужинці якісь, та не німці. Німців я знаю.

Галка трохи помовчала.

— Знаєш, як на мене, вони різні були. З різних народів. Один якоюсь мовою говорив, на нашу та ляську схожа, зрозуміти можна.

«А вона не з простих селянок».

— Старший — ну, був би наш, я б сказала — полковник. А вони його хто баном звали, хто — лердом.[55]

— Бан?

Коли Галка вперше вимовила це слово, козак вирішив, що йому почулося. «Бан» угорською мовою — воєвода. Драгон навіть не знав, чи є тепер люди (крім князів-воєвод Молдови, Волощини та Семиграддя), які б по праву такий титул носили. І вже в закордонну подорож справжнього бана супроводжувало би не менше трьохсот людей!

— Вони до мене: кажуть, хлопець заснув, уже п’ять днів спить, чи не зможу я його розбудити.

Знову помовчала Галка, подивилася на хлопця, що виявився дівчинкою років шістнадцяти-сімнадцяти.

— Знаєш, а вони брехали. Не п’ять днів вона спить, а давно. Чула я щось таке.

Драгон теж чув у дитинстві від батька про людину, яка спала кілька років, і рідні її показували за гроші.

— Ну, я відверто зізналася — не знаю я, що робити. Вони, здається, і не сподівалися вже, так, для годиться питали. Ну, бан — той і каже — через хлопця…

«Тарозумію я, що не через дівчину!» — мало не вилаявся Кирин. Повільна розповідь його дратувала.

– Їм, мовляв, треба до самого гетьмана, то хай сплячий та ще один хлопець у мене залишаться — за плату, звісно. Ну, домовилися, що половину вперед…

— А далі?! — Драгон уже не приховував нетерпіння.

— Учора ввечері… В шинку вже тільки один Василь залишався, та ще цей содоміт…

Очі Драгона полізли на лоба.

— Він, коли думав, що ніхто не бачить, то спідницю начепив, картату таку.[56] Увечері, правда, був у штанах… Та не смикайся, я вже дійшла до справи. Раптом хтось по вікну — бах! Ми, ясна річ, усі туди подивилися — і не бачила я, як вони до хати зайшли, нечиста сила оця. Двоє. Люди з собачими головами. Ну, той — хоча й содоміт, але не з лайна зроблений — пістоль з-за пояса. А Василь — ніколи б і не подумала, що