Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Ми почнемо з цього наступну лекцію, — пообіцяла вона. — Безпека житла — окреме питання… особливо актуальне для тих, хто народився при Пандемі… «і не уявляє собі, що може наробити одна випадкова іскра», — хотіла вона додати, однак промовчала, бо знала з досвіду — вони образливі, вони вважають себе дуже розумними й самостійними…

За останні дві хвилини вона встигла похвалити вже помітних лідерів, підбадьорити інших і дати домашнє завдання. Вогник на камері згас; Ярина за інерцією помахала рукою вже порожньому екранові й вибралася зі студії в загальний хол. Тут було змонтовано п’ятдесят змінних інтер’єрів — зараз хол дублював приміщення лондонського вокзалу Вікторія в середині двадцятого століття; під розкладом поїздів — а насправді розкладом лекцій — стояв чоловік, і Ярина раптом зупинилась мов укопана, бо їй привидівся Кім Каманський…

Зрозуміло, це був геть інший чоловік.

Через півгодини вона вже взувала лижні черевики.

Як усе-таки плутається реальність з внутрішньосистемним існуванням! От — щойно вона готова була дати команду: «всіх прибрати». Тобто прибрати людей, які облюбували цей схил, залишити Ярину наодинці зі снігом і небом, так, щоб її звична самотність не порушувалася навіть формально…

У системі вона проробляла це неодноразово. А тепер люди навколо були людьми, кожний з них був так само реальний, як сама Ярина, прибрати їх означало взяти автомат і стріляти, стріляти, поки самого тебе не прибере милосердний представник координації… Кажуть, був такий випадок. На якомусь спортивному курорті… Однак, слава Пандему, тоді майже ніхто не загинув — відбулися малою кров’ю.

Яка жахлива робота в цій їхній координації…

Напевно, робота віднімає в нього всі сили й усі думки. Напевно, думати про Ярину йому просто ніколи. Тим більше що такі думки не приносять радості.

Вона стояла на вершині білого пагорба. Сніг тут був натуральний, білий, а не той, що росте прямо з землі, тобто зі спеціального сніжного покриття, що яскравими барвами позначає тренувальні траси — зелений, червоний, чорний. І навіть не срібний, що його так люблять діти (з нього виходять красивенні дзеркальні сніговики). Це був справжній сніг, виготовлений на небесах без найменшої участі людини, чесний безпандемний сніг…

Поруч сидів приблудний вовк. Злегка хитав розумною саркастичною мордою, ніби бажаючи сказати: «Нівроку собі»…

— Що хочеш?

Вовк відвернувся. Мовляв, нічого такого.

Вона насунула на лоба окуляри. Щигликом змінила кольоровідтворення. І ще раз змінила; навколишній світ тепер здавався теплим, дитячим, наче на старій кіноплівці, комбінезони лижників не дратували яскравими барвами, а сніг виразно віддзеркалював небо — блакитний сніг з синіми тінями, і над ним сонячний космос аквамаринового кольору…

Тільки вовк лишився сірий. Втім, він уже йшов, легенько погойдуючи на ходу товстим, мов дрючок, хвостом.

Ярина перевела дух і стартувала. Окуляри пунктиром прокладали їй курс. Вона мчала, відчуваючи, як обіймає білу землю її широка гнучка лижа, і кожен сенсорик на штучній «підошві» радіє вільному, красивому, досконалому ковзанню…

У хмарі снігу й вітру, в комбінезоні, що зробився майже дзеркальним, вона загальмувала на маленькому плато; викликала підйомник і веліла відвезти себе на «палець» — кам’янистий пік, з якого брали початок прогулянковий маршрут на повітряній платформі та «чорна» траса.

…Відчайдухи, котрі зразу після Пандема взялися літати по чорних «смертельних» трасах… і скільки їх лишилося на скелях, в розколинах, у руслах замерзлих струмків…

Потім перестали. Чорна траса підтримується в робочому стані, але охочих покататися немає — хтось колись казав Ярині, що це нормально. Що люди заново починають цінувати життя, і певне боягузтво — природний, так би Мовити, результат.

На платформі не було нікого. Ярина пристібнулася (обов’язкова умова), підняла противітрові щитки й піднялася над горами.

Місцевий клімат-контроль жере, мабуть, страшну кількість енергії. Згори видно межі лижного комплексу — сніг на них сіріє, як вовна на квітневому зайці, і там далі — мокрі дерева, відлига, зелена трава й сірі хмари… А тут морозець, синє небо, і вітер такий легкий, що Ярина може піднятися вище, не ризикуючи, що її зідме зі зручного крісла…

В окулярах вона могла дивитися на сонце, не мружачись.

Цікаво, схожа вона на Бабу Ягу? Літаюча баба… Хоч з вигляду не скажеш. Особливо в лижному комбінезоні та в окулярах. Гладеньке лице, каштанове волосся без натяку на сивину, не бабуся — наречена, майже як на весільній фотографії з Кімом…

Ось він, душевний спокій. Безнадійна якась гармонія. Нижче ватерлінії…

іМаленька крапка на снігу змусила її нахилитися вперед і скомандувати окулярам збільшення. Крапка була людиною на порозі чорної траси; Ярина роззявила рота — людина вже ковзала вниз наче по маслу, пролітаючи один десяток метрів за другим, то по снігу, то по повітрю, над хижими зубцями, не прикритими білим навіть для годиться, над ущелинами й тріщинами, по крутих, ледь не вертикальних схилах, з поворотами, від яких у Ярини починало крутити суглоби, і цілу хвилину вона почувалася безпорадно.

Небіжчик?

У неї не було вбудованого виходу в систему. Був тільки зв’язок; вона подзвонила черговому координаторові бази.

— Так, — голос Ярининої співрозмовниці (а координатором виявилася дуже молода дівчина) був натягнутий, як мотузка для білизни. — Там унизу чергує медмашина… Він попередив… Розумієте, я не маю права його затримувати, це все-таки спорт, а не правопорушення…

Ярина посадила платформу на сніг (та одразу ж злетіла й попливла назад до «пальця») і, грузнучи в кучугурах, побігла туди, де виднілася «швидка» і групкою стояли люди.

— Розбився?!

На неї озирнулося кілька облич. Здається, її не зрозуміли; вона мигцем глянула в медкапсулу, що стояла тут же. Порожньо…

— Розби… — почала вона знову й затнулася.

Чоловік у чорному комбінезоні стояв схилившись, протираючи лице снігом, його лице, бліде й мокре,