Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Він просто там стояв, — сказала Акація Світлоряд. — Ніхто не змушував його там стояти.

— Коли ми знову поїдемо? — запитала дівчинка.

— Це ваша дочка? — Кім розглядав шкарпеточки з масажем, що гепали по склу.

— Ні, — сказав Ігор-Дітріх Крошкін.

Пошуковик нарешті видав відповідь: дівчинка була Поліною Міллер, віком два з половиною роки, і жила з батьками в сусідньому шарі за двісті кілометрів звідси.

— Вона просто хотіла покататися, — сказала Акація Світлоряд. — Ми потім подзвонимо її батькам або координаторам, щоб вони її відвезли назад.

— їдьте, — сказала дівчинка. — Я хочу швидше.

— Ви хоч цікавилися, що сталося з людиною, яку ви збили? — запитав Кім. — Дивилися новини?

— Чого ми повинні цікавитися? — здивувався Ігор-Дітріх Крошкін.

— Ми його навіть не знаємо, — додала Акація Світлоряд. — Навіщо ці ритуальні запитання?

Обом було не більше тридцяти. Обоє народилися при Пандемі.

— Боюся, вам доведеться відповідати, — сказав Кім. — За подібні вчинки щонайменше понижують у статусі…

— Чого це? — обурилася Акація Світлоряд. — Ми не роботи, щоб Траса нами керувала… Чого ми не можемо їздити, як хочемо?

— Бо ви покалічили людину.

— Але він же просто там стояв!

— Ви могли його вбити.

— Не могли, — заперечив цього разу Крошкін. — .Ми самі могли б убитися, але не вбилися, бо Полечка з нами захотіла покататися…

Невже мені хочеться його вдарити, здивувався Кім. Яке ганебне… яке непереборне бажання.

Ігор-Дітріх Крошкін насупився:

— А ви… Кіме Андрійовичу… Вищо, справді вірите, що ми могли його вбити? І ніби щось таке… таке… справді може статися?

— Вони просто підібрали дівчинку на дорозі, — сказала Олександра.

Вона сиділа у себе вдома, Кім бачив, як за її спиною мерехтить, вибудовуючи примарні замки, свімуз-композиція «Вельветовий джин».

— Так, — Кім валявся на підлозі у власному кабінеті, і його морозило. Десять хвилин тому він підтяг температуру повітря на два градуси, а потім ще на два; стіни посвітліли. Вони завжди набували відтінку льоду, коли в кімнаті було занадто жарко.

— А її предки? — навіщось запитала Олександра.

— Предки спершу забули дочку при дорозі… А потім сиділи й чекали, коли їм привезуть дитину. Вони ж прекрасно знають…

— Так, — кивнула Олександра. — От і Сашко теж розповідав… Кімчику, а взагалі можна достукатися до їхніх мізків?

— Не знаю… У Пана якось виходило, у нас поки що — не дуже… їх доведеться карати, всіх цих ігорів-дітріхів, і що далі, то суворіше, а вони ж і не зрозуміють, за що…

— Раз не зрозуміють, два не зрозуміють, а потім… Що ви з ними взагалі робите?

— Пониження в статусі на три пункти. Думаєш, порушень стає менше? А порушень-рецидивів? Ні-фі-га.

— Ну й спадщину залишив наш Пан…

— А могло бути гірше. Сашуню, Пан же ж готувався, готував усіх, готував нас… І підстелив, зараза, соломки скрізь, де міг… А без цього могла б бути чортзна-яка м’ясорубка, і ми б прокляли Пана так, як нікого в історії людства не проклинали…

— Холера, brother, як ти зловісно висловлюєшся.

— Якби ти бачила, як він летів! Як летіла ця людина, ноги в повітрі… Це смертельна травма, Сашуню, з нього навіть туфлі злетіли… А в результаті — перелом стегна. Струс мозку. При нинішніх засобах — тиждень незручностей, і край.

— То він мав був померти?

— По-чесному? Мусив.

— Жах…

— Так. Наступного разу Петро Артурович Шейко не ходитиме по Трасі. У нього є можливість закріпити отримані навички.

— І в чому ж message?

— Для нього? Триматись якнайдалі від ігорів-дітріхів. Для них… нема бажання про них говорити, якщо чесно. Вони б убилися… Але дитина за законами безчасся завжди виходить суха з води — хоч у яку халепу її втягнуть дорослі. Тому дітріхи-крошкіни беруть дівчинку — першу-ліпшу. Дівчинка спокійно погоджується покататися. Її мати… я сьогодні говорив з її матір’ю… Вона бачить — дитина пропала, але навіть не дзвонить у координаторську, оскільки тривожитись нічого, соромно відривати від справи заклопотаних людей і так далі… І вона має рацію, бо з дівчинкою нічого не станеться, її навіть не кусне, пролітаючи, оса…

— Сашко прийшов, — сказала Олександра. — По-моєму, злий.

— Він завжди злий… Ти знаєш, як влаштовані «двійки»? Вони садять дівчинку на переднє сидіння… Там дуже потужний корпус, убити двох і вберегти третього можна тільки відверто чудесним чином…

Кім замовк. Як її там — Поліна Міллер? Два з половиною роки? Дозволити дівчинці загинути в катастрофі заради напоумлення двох дорослих дурнів? І хто сказав, що до них би дійшло?! Центри всесвіту, чорти б їх ухопили, непорушні… І перш ніж ця впевнена точка опори похитнулась — розмазались би обоє по стінці разом зі своєю машиною… Щоб іншим не кортіло? Ба ні… «Зі мною нічого не станеться» — маленький дитячий щит, з роками оброслий дубленою шкірою. До Пандема люди могли гинути сотнями й тисячами, і все одно всі покарання здавались несправедливими… А по вулицях гасала молодь, втискаючи педаль газу трохи чи не в днище…

— Худоба, — буркнула Олександра.

У кадрі за її плечем з’явився Сашко — бритий налисо, у мерехтливих відблисках «Вельветового джина» він сам був схожий на екстравагантне чудовисько. І, зрозуміло, зразу ж утягся в розмову:

— Що ти за єресь говориш, жінко! Не худоба — люди! Ми ж люди, ми все можемо, нам усе дозволено, ми будемо жити вічно й вічно будемо радіти життю… Пандем дав нам усе для щастя й пішов, залишивши нам нашу волю… Кіме, зайди в корпоративну