Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Двадцять дев’ятого лютого, у найдивніший з позначених на календарі днів, Девід Гаммер, працівник шановної міської газети, повертався додому трохи пізніше, ніж звичайно.

Був вогкий, майже весняний вечір. На вокзалі Чарінґ-Крос Девід сів у поїзд, який через півгодини мав висадити його в Східному Кройдоні. У купе на вісьмох о цій порі нікого не було, крім Девіда та парубка років вісімнадцяти, котрий, упавши на сидіння, одразу ж заплющив очі і віддався владі музики, що перетікала з пласкої коробочки плеєра в чорні кліпси навушників.

Девід дивився у вікно — на далекі ланцюги вогнів і власне сумне відображення. Він утомився, вдома його напевно чекали докори дружини, котра терпіти не могла, якщо він затримувався на роботі в будь-який день, крім п’ятниці. У п’ятницю йому дозволялося пити з друзями пиво хоч до десятої вечора, однак сьогодні була середа.

Поїзд ішов м’яко і майже беззвучно. Хлопець у навушниках ритмічно смикав ногою. Девід відкинувся на м’яку спинку крісла — у цю мить у голові його, десь у ділянці потилиці, означилося добре відчутне тепло, і чийсь голос — молодий, як здалося Девідові, майже дитячий — сказав весело й трохи ніяково:

— Привіт!

Девід глипнув на парубка-попутника, здивований тим, що після десяти хвилин їзди той усе-таки вирішив привітатись. Однак хлопець був заглиблений тільки в себе і в музику. Очі його, як і раніше, були заплющені.

— Це я, — сказало у Девіда в голові. — Це я, ти не лякайся… Девід?

Голос лунав зсередини голови.

— Девід?

Кожній людині хоч раз у житті ввижається, що її гукнули. Девід потер скроні; зрозуміло, що все це має цілком звичайне пояснення. Наприклад, увімкнулось радіо у вагоні; наприклад, по радіо саме передають художню постановку, де до героя на ім’я Девід прийшов, наприклад, син. І зараз цей радіо-Девід заговорить у відповідь…

Він оглянув купе, шукаючи динамік.

— Девіде, це я… Чуєш мене?

Може, він чує чиюсь телефонну розмову? Можливо, хтось у сусідньому купе говорить по мобільнику з якимось Девідом?

— Я тебе кличу… Тебе…

Зрозуміло, це, як і раніше, мало пояснення. Наприклад, Девідові підсипали чогось такого в пиво. Хто, що, навіщо, чому? Девід спробував згадати, хто перебував поруч, коли він у компанії двох колег пив пиво в маленькому пабі напроти входу в редакцію…

— Заспокойся. Та заспокойся. Нічого страшного не відбувається…

Джерело голосу було в теплому гніздечку всередині черепної коробки, одразу за уявною лінією, що сполучає вуха. Девід не був великим знавцем у психіатрії, одначе кілька популярних статей з цієї царини він свого часу прочитав; він розумів принаймні, чим «зовнішня» щира галюцинація відрізняється від помилкової «внутрішньої».

Шизофренія!

Девід роззявив рота, збираючись закричати з жаху, і тільки усвідомлення, що він перебуває в громадському транспорті, змусило його стриматись.

У цей самий момент хлопець-попутник рвучко випростався, зірвав з голови навушники — і витріщився на Девіда круглими, здивованими очима.

Мбасу лежав на пузі, у просвіті перед ним була дорога, по якій дуже скоро мав пройти караван з трьох, а то й чотирьох джипів, пройти й зупинитись перед упалим деревом, і тоді Мбасу та його брат, що сидить у засідці через дорогу, зможуть перестріляти спершу озброєних, тоді беззбройних, а потім набрати золотого піску, що його добувають на озері і який не має ніякої цінності сам по собі, проте на нього можна виміняти їжі та набоїв, і командир буде задоволений, і похвалить Мбасу і його брата.

А ще можна було б захопити жінку. Кілька місяців тому Мбасу пощастило, і він захопив жінку. Командир був дуже задоволений і присвоїв Мбасу звання лейтенанта.

Мбасу було чотирнадцять років, а його братові дванадцять. А командирові було двадцять два; він був великий командир, уже генерал. Його загін тримав у страху півсвіту. А другу половину світу тримав у страху виродок Гієна зі своєю зграєю виродків.

У Мбасу був хороший автомат. Це був уже четвертий. Перший він добув, коли йому було років вісім, але то був поганий автомат. Якщо чесно, то Мбасу просто зняв його з трупа. А цей був хороший, майже новий, Мбасу подобалося його розбирати й збирати. А особливо подобалося стріляти, а для цього треба мати багато набоїв, а для цього треба було вистежити розвізників золотого піску…

— Агов, — почув Мбасу за спиною й одразу перевернувся і вгатив серію в ліс, хоч нікого не побачив. Краще спершу стрельнути.

Навпроти, за дорогою, гойднулися гілки. Його брат тривожився, чого Мбасу стріляє.

— Дурний, вони почули, — сказав голос. — Вони тепер не поїдуть, дурню.

Мбасу довго озирався, та все одно нікого не бачив. Можливо, з ним розмовляв дух. Дуже неправильно було з боку духа з’явитися до Мбасу саме тоді, як він лежав у засідці.

— Мбасу, — сказав дух. Мбасу зрозумів, що голос лунає не зовні, а з голови. І що, напевно, каравану сьогодні не буде, не буде золотого піску, не буде їжі й набоїв, а отже, командир буде дуже невдоволений Мбасу та його братом.

У цю мить навпроти, через дорогу, почалася стрілянина…

Андріївна повернулася з пошти, біля дверей стягла з набряклих ніг гумові чоботи, клацнула вимикачем і зрозуміла, що світла знов немає; недогарок свічки лежав напоготові. Андріївна черкнула сірником, освітивши шафу й умивальник, ящики з помідорною розсадою, деталі самогонного апарата в кутку та акуратний стосик трісочок перед охололою грубою.

Чоловік Андріївни, Гнатович, помер півтора року тому. Син Борис і невістка Оля жили в райцентрі й кликали до себе, але Андріївна до них не хотіла.

Андріївна відкрутила вентиль газового балона. Встромила у вогонь свічки білий кінчик уже використаного