Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Джемі побіг на звук. Левко лежав на спині і якось дивно посмикувався; з рота його товстим струмком текла кров, як в іграшці, і пінилася теж дуже натурально, але найбільше вразило Джемі те, що очі в Левка дивилися в різні боки, одне вправо й угору, друге вліво й униз. І хоч як багато іграшок пройшов у своєму житті Джемі, а такого ефекту не бачив на жодному віртуальному трупі. Напевно, творці вбивалок у реалі ніколи не бачили мерця…

Джемі дивився на Левка хвилини півтори. А потім приїхали люди з цієї їхньої чуханої координації; у новинах уже тридцять дві секунди висів новий рядок: «Самогубство поблизу старої телевишки»…

Джемі відійшов убік, помочився на купу старого листя й зробив запит на інфу про всі самогубства й нещасні випадки за минулий тиждень.

…Одне погано — занадто швидко. І тільки одноразово. А у віртуалці він би попросив Левка стрибнути ще раз…

Рожева «двійка» без імені вийшла з-під контролю Траси, перейшла на ручне керування й збільшила швидкість майже вдвоє. Траса ледве встигала розчищати перед нею дорогу (а потік був щільний), відкидаючи до узбіч інші, керовані ззовні машини; розсунути власні межі Траса, на жаль, не могла. На повороті «двійка» проїхалася бортом по огородженню, залишаючи на ньому клапті-плівочки рожевої фарби, і збила з ніг самотнього пішохода, який, на біду, опинився в цю мить на узбіччі.

Через десять секунд після удару Кім одержав повідомлення на пульт. Ще через хвилину він був уже в дорозі.

…Траси ставали небезпечні. І це було тим більше неприємно, що в тих шарах, де нормальним вважалося мати індивідуальний транспорт, обійтися без Трас було неможливо. Система зовнішнього керування дозволяла зростити плюси особистих «їздилок» з перевагами громадських «возилок», але яка ж велика виявилася спокуса покерувати самому, та ще й швидше за всіх!

— На що вони розраховують? — безнадійно запитав Кім у Невілла, добре знайомого інспектора Трас. І Невілл, що перебував на два часові пояси східніше, шумно зітхнув у Кімових вухах:

— По-моєму, вони просто не думають. Простежити реакцію Траси, обчислити машину — на рахунок «раз»… Але нічого не може статися. Вони в це вірять, ти ж знаєш…

Медична допомога пораненому прийшла через сорок секунд після зіткнення — лікар випередив Кіма майже на одинадцять хвилин. Кім побачив спершу смугасту спортивну туфлю, що самотньо моргала блакитним маячком, потім білу ганчірочку, що прилипла до дорожнього покриття, потім — медкапсулу, формою схожу на стародавній тюбик із зубною пастою, напівпрозору, як щитки на транспортері. У капсулі нерухомо лежала людина; поруч сидів по-турецьки лікар у яскраво-жовтому, світному під фарами комбінезоні, по-пташиному ворушив головою, очевидно, керував лікуванням із вбудованого пульта.

Темні стінки капсули прояснилися, стали враз зовсім прозорі; Кім побачив лице пораненого. Потерпілий був украй роздратований і ображений.

Лікар перевів дух і обернувся. Кім спершу подумав, що він дуже молодий, і тільки через секунду впізнав небожа Мишка.

— Складний перелом стегна, — сказав Мишко замість вітання. — Ну й струс мозку. Тиждень реабілітації, ніяк не менше.

Пацієнт щось пробурмотів крізь зуби.

— Ми вас відвеземо додому, — сказав Мишко. — Налагодимо систему, вам нічого не доведеться робити. Тільки одужувати, — він силувано всміхнувся. Видно, функція «підбадьорення пацієнта» давалась йому погано.

Кім спробував згадати, скільки Мишкові зараз має бути років. Вісімнадцять? Дев’ятнадцять? Він, Кім, нічого не розумів у сучасній медапаратурі. Він не міг дистанційно керувати капсулою. Міг на дотик визначити перелом, розшифрувати знімок, загіпсувати… Ну, ще ввести анальгетик. Усе.

— Ч-чорт, — простогнав поранений. — Ну чому… чому? За що?!

Кім прикрив очі, викликаючи запис інциденту, зроблений Трасою. Картинка була чорно-біла — може, тому, що в момент зіткнення пам’ять Траси була перевантажена; у протоколі автомобіль-порушник фігурував як «рожевий»…

Шматочки обдертої фарби тріпотіли на огорожі, наче квіткові пелюстки.

— За що? — гірко бідкався Мишків пацієнт. Кім дивився на нього, і дві картинки накладалися одна на іншу: бліда скривджена людина в медкапсулі — і тіло, високо підкинуте рожевим смерчем. У повітрі майнули ноги у смугастих спортивних туфлях…

— У-гу, — пробурмотів Кім.

— То я даю команду на повернення? — запитав Мишко.

— Петре Артуровичу, я представник координації, — сказав Кім скривдженій людині. — Того, хто вас збив, чекає кара… Зараз ви хочете з кимось зв’язатися?

— Я вже подзвонив дружині, — сказав Артурович і поморщився. — Ні, ну яка зараза! Саме сьогодні… Ну чому?! За що? Що я йому зробив?

— Ви знаєте, хто вас збив? — зачудувався Кім.

— Я не про того, хто мене збив, — сухо відгукнувся Петро Артурович. — Я про того, хто… Ну та нехай. Ну його…

— Подзвони мені, — сказав Кім племінникові. Мишко коротко кивнув.

— Можна мені нарешті сісти? — сварливо запитав потерпілий.

Рожева «двійка» без імені знайшлася раніше, ніж потерпілого Петра Артуровича Шейка доставили додому. Машина-винуватиця на той час повернулася під контроль Траси й законослухняно текла в потоці інших машин — у негустому потоці, чотири смуги всього; корячись координаторському наказові, Траса вивела «двійку» з руху й припаркувала на узбіччі.

Кім представився.

— Ми взагалі-то поспішаємо, — сказав пасажир, світловолосий мулат, визначений пошуковиком як Ігор-Дітріх Крошкін. Коло нього на водійському місці сиділа дуже висока жінка з «оновленим» іменем — Акація Світлоряд; на третьому передньому сидінні валялася, закинувши ноги на вітрове скло, трирічна дівчинка. Щодо дівчинки пошуковик дав збій.

— Сорок три хвилини тому ви вийшли з-під контролю Траси, — сказав Кім. — Двадцять дев’ять хвилин тому ви збили людину… Вам показати запис чи ви самі згадаєте?