Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

Філіп К. Дік

Людина у високому замку

Моїй дружині Тессі та синові Крістоферу

з великою та страшною любов'ю

1

Містер Р. Чілден увесь тиждень з тривогою перевіряв пошту. Однак цінна посилка зі Штатів Скелястих Гір так і не надійшла. «Клієнт буде незадоволений»,— подумав він, коли у п'ятницю вранці відчинив магазин і на підлозі біля щілини для пошти не побачив нічого, крім листів.

Наливши собі розчинного чаю з п'ятицентового настінного автомата, Чілден узяв віник і почав підмітати. Незабаром його крамниця «Американські художні ремесла» була готова до нового дня: усе так і сяє, каса повна решти, свіжі чорнобривці у вазі, по радіо лунає фонова музика. За вікном бізнесмени поспішали тротуарами до своїх офісів на Монтґомері-стрит. Удалині проїхав фунікулер. Чілден зупинився, щоб помилуватися. Жінки у довгих яскравих шовкових сукнях... На них він теж дивився. А потім задзвонив телефон, і він розвернувся, щоб відповісти.

— Так,— сказав у відповідь знайомий голос, і в Чілдена впало серце,— це містер Таґомі. Вербувальний плакат часів Громадянської війни для мене ще не прибув, сер? Нагадую, що ви обіцяли його ще минулого тижня.

Нервовий, різкий голос на межі ввічливості ледь тримався у рамках кодексу.

— Містере Чілден, сер, хіба я не вносив передоплату з цією умовою? Ви розумієте, що це подарунок? Для клієнта. Я пояснював.

— Оплачені моїм власним коштом додаткові запити,— почав Чілден,— з приводу обіцяної вам посилки, яка, як ви розумієте, містере Таґомі, сер, має бути доставлена не з цього регіону, і відтак...

— Отже, ви її не отримали,— перервав його містер Таґомі.

— Ні, містере Таґомі, сер.

Холодна тиша.

— Я більше не можу чекати,— сказав Таґомі.

— Так, сер.

Чілден похмуро дивився крізь вітрину на теплий сонячний день і офісні будівлі Сан-Франциско.

— Тоді потрібна заміна. Що ви порекомендуєте, містере Чілдан?

Таґомі навмисне перекривив його прізвище. Згідно з кодексом, це було образою, від якої у Чілдена запалахкотіли вуха. У нього вибили землю з-під ніг, ця ситуація страшенно його принижувала.

Надії, страхи та гризоти Роберта Чілдена піднялися і розрослися, затягуючи його, мов драговина, не даючи говорити. Він почав затинатися, утримуючи слухавку липкою від поту рукою. Повітря в магазині пахло чорнобривцями, музика лунала й далі, але йому здавалося, ніби він тоне у якомусь далекому морі.

— Ну,— спромігся він вичавити з себе,— олійниця. Морозивниця приблизно 1900 року.

Мозок відмовлявся думати. Саме тоді, коли ти про це забуваєш. Коли обманюєш себе. Йому було тридцять вісім років. Він іще пам'ятав довоєнні дні. Інші часи. Франклін Делано Рузвельт і Всесвітній ярмарок. Кращий світ, який залишився у минулому.

— Чи міг би я принести різні цінні екземпляри до вашого офісу? — пробурмотів він.

Зустріч призначили на другу. Вішаючи слухавку, він подумав, що доведеться закрити магазин. Нічого не вдієш. Потрібно берегти таких клієнтів, на них тримається бізнес.

Невпевнено стоячи на ногах, він усвідомив, що до магазину хтось зайшов. Двоє. Молодий чоловік і дівчина, обоє симпатичні і добре вдягнені. Досконалі. Він опанував себе і пішов до них, невимушено та професійно, з посмішкою на обличчі. Вони схилилися, уважно роздивляючись прилавок, а потім взяли до рук гарнесеньку попільничку. «Одружені»,— здогадався він. Мешкають десь у Місті Витких Туманів, новому елітному житловому комплексі на самісінькому узбережжі затоки з видом на Бельмонт.

— Доброго дня,— привітався він, і йому одразу стало краще.

Вони усміхнулися до нього без жодної зверхності, із самою лише добротою. Його вітрини — які направду були найкращими на всьому Узбережжі,— трохи приголомшили їх. Помітивши це, він відчув вдячність. Вони розуміли.

— Прекрасні речі, сер,— сказав молодий чоловік.

Чілден мимоволі вклонився.

Їхні очі, в яких світилася не лише взаємна прив'язаність, а й спільне захоплення витворами мистецтва, які він продавав, спільні смаки та задоволення, зосереджено вдивлялися у нього. Ці люди дякували йому за те, що він має такі речі, що їх можна побачити, взяти, роздивитися і покрутити в руках, навіть не купуючи. «Так,— подумав він,— вони знають, що це за магазин. Тут вам не мотлох для туристів. Ніяких табличок з червоного дерева із написами „Мюїр Буде, округ Марін, ТСШ“, ніяких смішних значків, дівчачих перснів, листівок чи краєвидів із Мостом». Особливо очі дівчини, великі, темні. «Як легко я міг би закохатися у таку дівчину,— подумав Чілден,— і яке горе це принесло б мені, наче у мене і без того мало проблем». По-модному зачесане чорне волосся, вкриті лаком нігті, проколені вуха, з яких звисали довгі бронзові сережки ручної роботи.

— Ваші сережки,— пробурмотів він,— ви не тут їх купили?

— Ні, вдома,— відповіла вона.

Чілден кивнув головою. Ніякого сучасного американського мистецтва: у такому магазині, як його, було місце лише для минулого.

— Ви надовго тут? У нашому Сан-Франциско? — запитав він.

— Я тут на невизначений термін,— сказав чоловік,— при Комісії з розслідування умов життя у неблагополучних регіонах.

Його обличчя випромінювало гордість. Не військовий. Не один із цих неотесаних новобранців із жуйками в роті, які з жадібними обличчями вешталися по Маркет-стрит, витріщаючись на вульгарні шоу, порнофільми, тири, дешеві нічні клуби, обвішані фотографіями білявок середнього віку, що позирали скоса, затиснувши пипки грудей між своїх зморщених пальців... Нетрища задрипаних барів, де панував джаз,— такою стала майже вся рівнинна частина Сан-Франциско, перекошені халупи з дошок під бляшаними дахами, що почали рости на руїнах ще до того, як встигла упасти остання бомба. Ні, цей чоловік належав до еліти. Культурний, освічений, навіть більшою мірою, ніж містер Таґомі, який як-неяк був чиновником високого рангу у Торговому представництві на Тихоокеанському узбережжі. Таґомі був уже літньою людиною. Його погляди сформувалися у часи Військового уряду.

— Ви шукаєте традиційні вироби американського етнічного мистецтва на подарунок? Або, можливо, для вашого нового помешкання?..

Якщо друге... Серце в нього стрепенулося.

— Саме так,— відповіла дівчина,— ми почали облаштовувати квартиру. Ще не зовсім визначилися. Гадаєте, ви могли б нам щось порадити?

— Так, ми могли б домовитися про зустріч у вашій квартирі. У зручний для вас час я приніс би декілька предметів ручної роботи, які видаються мені доречними — це, звісно ж, наша спеціалізація.

Він опустив погляд, щоб приховати свої сподівання. Йшлося про тисячі доларів.

— От-от має надійти стіл у новоанглійському стилі, з