Пандем - Марина та Сергій Дяченко
— Він не направляє, — сказала Лера.
— Але він міг би змінити траєкторію… ледь-ледь. І перехожий лишився б цілий… стривай, мамо, це ж не я кажу, це він так думає. Я сидів з ним поруч, мов дурень, і вдавав, що мені треба працювати з капсулою… хоч капсула на той момент давно була на автопілоті.
— Усі зациклені на собі, — пробурмотів Сашко. — Боже, яке горе, мій статус не виросте на два-три пунктики…
— А постав себе на його місце, — сказав Кім. — Якби ти їхав на важливий соціальний виклик — як з тими хлопчиськами, наприклад, що експериментували із втиканням залізяк у людину… І на тебе раптом би впало дерево. Нехай би не вбило, але… переламало ноги. Ти б сказав Панові «дякую»?
— Так! — гаркнув Сашко. — Я сказав би «дякую» за те, що мені зберегли життя! Цей ваш… як його… Шейко? Він труп! Лежав би тепер у морзі, і Пандем, де він там є, не морочився б з його питаннями… «Ой, за що?!», «Ой, чому?!» А ти, гад, живий, і далі житимеш…
Кім заплющив очі і ввійшов у систему. Петро Артурович Шейко… Дві дружини. Троє дітей… Батьки… Живі-здорові баби й діди… А чому, власне, цінність людського життя повинна вимірюватися тим, у скількох людей буде шок при звістці про чиюсь загибель?
Шейко П. А. Інженер-енергетик. Пише вірші. От, наприклад: «Жовте листя — риб’ячі скелетики, падають під ноги, тягнуться по вітру…» Цікаво, де він бачив риб’ячі скелетики? У зоологічному музеї?..
От я вже тридцять секунд розглядаю картинки цього Шейка П. А., і мені цілком ясно, що вбивати його жаль… Тьху, яке формулювання. Мій власний мозок не уник загальної долі — інфантилізації…
— Вони не злякаються смерті, поки не побачать смерть, — сказала Олександра.
— Дурниці! — Сашко розтирав у долонях китичку якоїсь трави. — Вони бачать смерть… але вона не справляє на них ніякого враження. Вона чужа. Наче на екрані. Ех, Сашуню, якби кожна людина вміла від народження співвідносити страждання чужі і власні — історія людства була б інша… Кімчику, мені треба з тобою коротенько переговорити. Конфіденційно.
* * *
— Подивися статистику, — сказав Сашко.
Кім заплющив очі. Які в Сашка гарні заставки… Хто йому робив, Олександра?
Секунда, дві — і зовнішній світ перестав для Кіма існувати. Поповзли об’ємні графіки, кожен рух очних яблук виводив на внутрішній екран щоразу нові деталі й посилання. У сумі інформації враховано було, очевидно, всі нещасні випадки, всі прояви насильства й усі самогубства, що стались в шарі від Пандемового відходу — і до сьогоднішнього ранку. І річ, зрозуміло, не в тім, що таких «червоних спалахів» з кожним місяцем дедалі більше…
— Подивись пропорцію «діяння-результат», — сказав Сашко. За секунду до його слів Кім і сам зрозумів, у чому головний сенс «коротенької» розмови, і йому стало кисло.
Якби П. А. Шейка збила машина — ця сама, марка, швидкість, маса та інші деталі… Якби вона його збила рік тому — перелому стегна не було б. Забій, набряк тканин. Струс мозку. А перелому — не було б. Ось вона, чіпко виловлена Сашком тенденція: однаковий вплив з кожним місяцем призводить до дедалі важчого… до дедалі реальніших результатів.
Шлюзова камера. Шкода, що не Кімові спало на думку це порівняння… Тиск світу зростає потроху. Ніжно зростає, плавно…
— Агов, Сашко, а де прогноз? Коли ми повною мірою одержимо те, на що заслуговуємо… коли?
Сашко сидів перед ним, двома руками розтираючи сиву щетину на бритій голові:
— А от і зроби прогноз, Кимчику… Я сам зробив, але хочу порівняти… ану ж я помилився?
— Мало? — пошепки запитав Кім.
Сашко знизав плечима:
— Ні багато ні мало… Раціонально. Напевно, твій друг Пан навчився-таки… рахувати.
* * *
Автостради давно не було. Весь район змінився так, що Кім і не сподівався знайти маленький синій купол — знайти без допомоги системи, зрозуміло.
Знайшов.
Поруч з церквою був тепер великий транспортний вузол. А по другий бік пасажирської розв’язки стояв собор, побудований — знову підказка пошуковика — півтора року тому; технологія «стиснутого простору», простоїть століття, якщо не знесуть заради якоїсь нової будівлі…
Маленька церква під синьою банею губилася в тіні конкурента-велетня.
Море людей. Геть молоді, старі, середнього віку — поза віком; акустична система навколо собору наповнювала повітря ідеально чистим натхненним співом. Дворик церкви зберігся; навіть вишні — так здалося Кімові — були якщо не ті самі, то принаймні їхні прямі нащадки…
І тут було теж людно.
Здавалось би, все просто — зробити запит про ім’я священика, який тут служить. Чого Кім і досі цього не зробив?
Рух вогників. Подув повітря; Кім одірвав очі від свічок. Той, кого він хотів тут побачити, стояв поруч — за кілька кроків; він дуже постарішав з моменту їхньої останньої зустрічі. Постарішав майже до невпізнанності.
— Добрий день, Кіме Андрійовичу…
— Ви мене пам’ятаєте?
Він одразу ж зрозумів усю недоречність цього питання.
* * *
Вони сиділи на кам’яній лаві під вишнями; осіннє листя, вже висохле, ледь чутно шаруділо,
