Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

Радо запрошуємо вас до будинку Блекгіт-Хаус на

Маскарад

Господарі Блекгіту, родина Гардкаслів:

лорд Пітер Гардкасл та леді Гелена Гардкасл,

їхній син Майкл Гардкасл,

їхня дочка Івлін Гардкасл.

Поважні гості:

Едвард Денс, Крістофер Петтіґрю та Філіп Саткліф, родинні юристи;

Ґрейс Девіс та її брат, Дональд Девіс, друзі родини;

командор Кліффорд Герінгтон, морський офіцер у відставці;

Міллісент Дербі та її син Джонатан Дербі, друзі родини;

Деніел Колрідж, професійний картяр;

лорд Сесіл Ревенкорт, банкір;

Джим Рештон, офіцер поліції;

доктор Річард (Діккі) Еккер;

доктор Себастьян Белл;

Тед Стенвін.

Ключові слуги маєтку:

Роджер Коллінз, дворецький;

пані Драдж, кухарка;

Люсі Гарпер, перша покоївка;

Альф Міллер, старший конюх;

Ґреґорі Ґолд, художник;

Чарльз Канінгем, камердинер лорда Ревенкорта;

Меделін Обéр, камеристка Івлін Гардкасл.

Дуже просимо всіх гостей утриматися від обговорення Томаса Гардкасла та Чарлі Карвера, бо пов'язані з ними трагічні події досі крають членам родини серце.

1

День перший

Я забуваю все на бігу.

— Анно! — закінчую я кричати й здивовано закриваю рот.

У моїй пам'яті пусто. Я не знаю, хто така Анна та чому я її кликав. Я не знаю навіть як я сюди потрапив. Я стою посеред лісу й прикриваю очі проти мжички. Моє серце гупає, від мене тхне потом, ноги тремтять. Певно, я біг, але чому — не пам'ятаю.

— Як… — я замовкаю, бо бачу свої руки. Вони кістляві, потворні. Чужі руки. Я анітрохи не впізнаю їх.

З першим нападом паніки я намагаюсь згадати що-небудь про себе: сім'я, адреса, вік, будь-що — але нічого не згадується. Я не маю навіть імені. Усі спогади, що я мав кілька секунд тому, зникли.

Моє горло напружується, дихання стає гучним, прискореним. Ліс обертається навколо мене, перед очима з'являються чорні плями.

«Заспокойся».

— Не можу дихати, — хриплю я.

У вухах реве кров, я опускаюсь на землю, пальці занурюються в ґрунт.

«Ти можеш дихати, просто треба заспокоїтися».

Цей внутрішній голос несе комфорт і холодну владність.

«Заплющ очі, послухай ліс. Візьми себе в руки».

Я слухняно стуляю міцно повіки, але не чую нічого, окрім свого переляканого важкого дихання. Надзвичайно довго воно заглушає все навколо, але повільно, надзвичайно повільно мені вдається проколупати у своєму страхові дірочку, крізь яку входять інші звуки. По листю стукотять дощові краплі, над головою хрустить гілля. Праворуч від мене — струмок, на деревах — ґави; коли вони злітають, їхні крила розтинають повітря. Щось дріботить у підліску, кролячі лапки тупотять так близько, що можна торкнутися. Один за одним я зв'язую ці нові спогади разом, доки не отримую п'ять хвилин минулого, на яке можу спиратися. Цього мені вистачає, щоб втамувати паніку; принаймні, тимчасово.

Я незграбно стаю на ноги й дивуюсь тому, який я високий, як далеко я від землі. Похитуючись, я струшую зі