Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Навіщо ви це зробили? — спитала вона, коли мовчанка стала вже геть непристойна.

Він торкнувся мочки вуха. Он воно що — іномовний, а у вусі в нього перекладач…

— Навіщо ви?.. — повторила вона тихо.

Чоловік розглядав її без особливої приязні.

— Що — навіщо? — запитав він нарешті.

— Ми повинні замінити їм Пандема, — сказав Сашко. — Коли був Пан — він їх спрямовував. Зокрема й карав… Так-так, не прикидайся, що ти в це не віриш. А тепер ми — от ми з тобою — повинні їх виховувати й карати.

— Чого саме ми? — запитав Кім.

— Бо ми найдоросліші дітлахи в цьому всепланетному дитячому садку, — Сашко примружився. — Ми за них відповідаємо… Отже, зниження статусу. Позбавлення прав. Тюремне ув’язнення. Усе що завгодно; після тридцяти років Пандемового правління важко буде відновити таке поняття, як «закон», але якщо для його реанімації доведеться запровадити страту — ми запровадимо.

— Мій дядько — з іншого світу, — пробурмотів дев’ятнадцятирічний Мишко Каманський, затягуючись тонкою сигаретою з червоним мерехтливим поясочком. Сигарета вибухнула зумером тривоги; Мишко стис її дужче, і зумер затих.

— Навіщо ти куриш цю гидоту? — лагідно спитала Лера.

Мишко знизав плечима:

— Просто так… Курю.

— Мода на турботу про власне здоров’я скоро минула, — зауважила Лера, відганяючи долонею хмарку диму.

Мишко мовчки погасив сигарету.

— Як і мода вірити в те, що Пандема нема, — сказав Кім.

— Пандема немає! — неголосно гаркнув Сашко. — Пандема справді немає… і більше ніколи не буде! Ми в шлюзі, у шлюзовій камері, де тиск світу ще не зрівнявся з природним, безпандемним… І це найрозумніше, що міг зробити Пан, — влаштувати нам поступовий вихід з оранжереї. Хто зможе жити без Пандема — житиме. Хто не зможе — загине й погубить тих, хто поруч…

Вони сиділи в парку перед старим Олександриним будинком. У Мишка через дві години починалося чергування; Олександра раз у раз опускала повіки, переглядаючи зведення новин. Лера розминала пальцями жовтогарячий масажний .м’ячик.

— Недавно вилетіли на виклик, — сказав Мишко, ні до кого конкретно не звертаючись. — Викликав сам потерпілий… із залізним штирем у спині.

— Пам’ятаю, — Сашко жорстко стис губи. — Компанія хлопчаків років дванадцяти вирішила спробувати, що буде, якщо в людину тицьнути чимось гострим…

— Штир зачепив легеню, — продовжував Мишко. — Травма середньої важкості. Регенерація за кілька днів…

— А як ти думаєш, Кімчику, — запитав раптом Сашко, — чого серед лікарів нинішньої швидкої допомоги немає людей, старших тридцяти?

Кім знизав плечима:

— Хлопчиків змалку навчили користуватися цими їхніми прозорими саркофагами, а мене, наприклад, старого гриба, з усім моїм досвідом — фіг навчиш…

— І все?

— Ні… Ці хлопчики виросли при Пандемі. І не знають, що людина, якій всадили в спину залізний штир… інакше поводиться. Часто вмирає. Ніколи не регенерує «за кілька днів».

— Принцип роботи капсул… — почав було Мишко.

— Кинь, — Сашко недбало поплескав його по плечу. — Дядько Кім правду каже… Ми маємо полегшений варіант жорстокої дійсності. Яка наче й жорстока, та наче й не дуже… Наприклад, мене особисто трохи дратує певне уявлення про справедливість, яке наш друг Пан прищепив навколишній природі… Неначе гібрид дрозда й мушки дрозофіли…

— Чого це дратує? — здивувалася Олександра. — Цілком уписується в твою концепцію шлюзової камери. Був дуже справедливий світ — буде несправедливий, або, точніше, поза справедливістю… А посередині — те, що ми бачимо. Чому ні?

— От що мене в цій концепції тривожить, — сказав Кім. — Шлюзування передбачає процес.

Сашко якось по-особливому гостро на нього глянув.

— Рано чи пізно… — продовжував Кім. — Я боюсь тієї миті, коли ці «шлюзові» закони… наприклад, щодо дітей, які не вмирають… Коли вони вперше порушаться. Буде ж хтось перший…

Усі надовго замовкли. Мовчання здавалось особливо дивним ще й тому, що навколо все шелестіло, пищало й щебетало; ластівки шмигали над головою, на даху хазяйнувала білка, а в Лери під ногами білий кіт пантрував чиюсь нору, не звертаючи ні на людей, ні на пташок ані найменшої уваги.

— Тому я й кажу, — неголосно почав Сашко. — Відповідальність має бути за все… Кинув дитину без догляду — позбавлення прав. Не погодував вчасно — зниження статусу. Ударив — обмеження волі.

— Нам треба буде до чорта тюрем, — сказав Кім.

— Нічого, — Сашко вишкірився, — є, наприклад, механізм примусового відімкнення від мережі. Або заборона на виїзд з шару… Вони ж не звикли обмежувати себе ні в чому. Ніколи. Вони відчують…

— І навряд чи це комусь сподобається, — докинула Олександра.

— Так, — Сашко кивнув. — Ми ще пожнемо… плоди. Ще почнуться обурені крики: яке ви маєте право? А хто ви такі, щоб позбавляти нас волі? Ви що, вважаєте себе рівними Пандему? Тоді нам доведеться відповідати: ні, але ми обрані Пандемом, щоб ця цивілізація — точніше, система цивілізацій — не скотилася назад у постіндустріальне століття… а може, й нижче. Координатори обрані Пандемом — незабаром доведеться написати такий прапорець і прошити його в системі…

— Пандемообрані, — Кім вичавив з себе усмішку.

— Перелом стегна — це все-таки боляче, — сказав Мишко.

— Це значно болючіше, — сказав Кім. — Повного болю він не відчув.

— Я теж так думаю, — Мишко зітхнув. — Коли ми пацанами працювали в сенсорному режимі… на полігоні… Знаєте, мені й на думку не спадало проклинати… його.

Лера здригнулася. Глянула на сина, сильніше стисла масажний м’ячик; усередині пружного простору мерехтіли яскраві жовтогарячі вогники.

— Ви б чули, що він говорив, — Мишко наморщив носа. — Уже в машині… У нього була запланована якась дуже важлива для статусу робота… Через цей перелом усе скасувалося — тепер він справді почувається невдахою. З його погляду, Пан…