Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Кім гмикнув, уявивши себе в роді хлопчика для биття.

— Я тебе не втомлюватиму, — сказав Сашко. — Так… поговорити.

— Ну, ходімо, — сказав Кім. — Не піддаватимуся, май на увазі…

Цей простір було спеціально влаштований для руху. Тут літали й повзали, розтягувалися, стрибали, плавали в невагомості, пірнали на глибини й грали в м’яча; Кім уперше звернув увагу, як багато навколо старих, за сімдесят, людей. І з яким задоволенням вони гасають по «чарівному замку» — ігровій дистанції з доланням перешкод…

П’ятдесятишестирічний Сашко в чорному облиплому комбінезоні грав м’язами, крутив сальто і, між іншим, зустрів Кіма підкреслено агресивно; це був свого роду ритуал. Одним з найбільших підпросторів тренажерки був «колізей», місце для сутичок і двобоїв усіх ступенів складності — починаючи з простої боротьби на килимі й закінчуючи боєм на інерційних «дзиґах», на вузькій кладці, над голографічною прірвою. А чом би й ні, подумав Кім. Здорова злість тонізує… До того ж, я легко його вхекаю, хоч він і на шість років молодший.

Важили вони приблизно однаково. Різниця в зрості була неістотна. Обидва були вперті, проте Сашко, либонь, мав куди більший запас люті. Кімові не вдавалося довести до кінця жодного прийому: реакцією Сашко нагадував змію.

— У мене сьогодні день народження, — сказав Сашко, вкотре уникаючи атаки.

— Що?!

Кім на секунду втратив пильність. Захват; на щастя, Сашкові не вдалося провести прийом чисто.

— А… яке сьогодні число?

— Яке число, який день, який місяць… для тебе немає різниці, бо Віталій всі ці тижні моргає. Ти питаєш Пандема, що він робить, а він моргає, ось уже цілий місяць… Ап!

Кім ухилився. Струснув з себе Сашка, але й сам упав; килим був синтетичний, чорний, мов космос.

— А чого ж ти мовчав? — запитав Кім у килима.

— А я й кажу… Це умовності, ти не помітив? Коли діти хочуть влаштувати собі свято — вони не чекають дати, вони кличуть друзів на який-небудь день блощиці, чи день першої кульбаби, чи щось у тому ж дусі… А через місяць кличуть уже інших друзів, так само хороших, на день першої синиці, наприклад…

— Переставай патякати, — Кімова здорова злість десь ділася. Лишилося саме роздратування.

— Час не має значення, — тихо сказав його вічний опонент. — Життя безконечне… так здається. Ти знаєш, у мене нова робота.

— Чого ж ти…

— Я координатор. Людський диспетчер. Маленький вузлик у всепланетній координаційній сітці… Кіме.

— Невже?

— Ти ж уже зрозумів, що саме готує Пандем?

Джемі з Левком грали в «топ» — нишпорили по околицях «великою камерою», підглядали реалку, як вона є, спочатку нічого цікавого в поле зору не потрапляло, до того ж, на багатьох вікнах стояли заглушки від чужої цікавості, вони вже хотіли згортатися і йти кататися на Трасу — як раптом побачили цього хлопця, він стояв на літаючій платформі й дивився вниз, і в лиці його було щось таке, що Джемі, який був у ту мить оператором, затримав на ньому кадр.

— Агов, — сказав він хлопцеві, хлопець покрутив головою, не розуміючи, звідки голос, потім здогадався, що потрапив у «велику камеру», й помахав рукою.

— Ти чого? — спитав у хлопця Левко з-за Джеміної спини.

Хлопець показав пальцем униз. Джемі, пам’ятає, ще подумав, що в нього якась машинка для літання і що він просто так розважається.

— Ну, давай, — сказав Джемі, і хлопець зробив крок — просто ступив — у повітря. Джемі думав, що він трохи повисить, як це буває в мультах, і, можливо, подригає в повітрі ногами, але хлопець одразу ж гепнув униз, зламав кілька гілок на великій березі й зник під кронами — камера ніяк не могла туди зазирнути. Через хвилину виліз рядок у новинах — «Нове самогубство поблизу західної станції», і показали розпростерте на землі хлопцеве тіло…

Левко відтіснив Джемі й довго-довго розглядав мерця у всіх ракурсах.

— Я теж, — сказав нарешті.

— Що? — зачудувався Джемі.

— Я теж так хочу, — сказав Левко.

— Це, мабуть, боляче, — припустив Джемі.

— А я вколю собі анальгетик, — сказав Левко.

— А потім?

— Що потім?

— Ти вже будеш мертвий.

— Ну то й що? — запитав, подумавши, Левко, і Джемі не придумав, що йому заперечити. До того ж, йому було цікаво — він ніколи в реалці не бачив, як умирають. Раніше, при Пандемі, вмирали тільки старі, та ще екстремали в червоному шарі, але Джемі був занадто ледачий, щоб подорожувати по шарах — для розваги йому вистачало іграшок та «великої камери»…

А тепер можна і в реалці вмирати скільки хочеш. Жаль, що тільки один раз; правда, самому Джемі поки що не хотілося, але чом би не подивитись, як це зробить Левко?

Поруч з Левковим домом була стара щогла — іноді вечорами на ній влаштовували театр тіней. На щоглі було джерело світла, навколо неї наганяли хмар, і вони служили екраном, тільки Джемі не любив цих вистав — занадто несхоже на реалку…

Удень на щоглі нікого не було. Джемі й Левко піднялися на ліфті; потім до Джемі дійшло, що найцікавіше буде внизу, а не нагорі. Він спустився й про всяк випадок одійшов якнайдалі — щоб Левко не гепнувся йому прямо на голову; вийшло, що Левко впав навіть занадто далеко. Джемі почув тільки тріск дрібних гілочок,