Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Я боюся майбутнього, — сказав Кім. — Мені здається, Пандем зробив помилку.

Отець Георгій потер долоні:

— Якщо він і помилився… То не тоді, коли пішов. Раніше… Давно. Він бажав нам добра…

— І в цьому його помилка?

— Ні… Його помилка… я можу тільки здогадуватись, я можу помилятися… його помилка в тому, що він узявся господарювати в матеріальному світі… виходячи з того, що в людини є тільки тіло й тільки мозок. Тільки відчуття, спонуки, цінності, мотивації… Хімічні процеси, нейрони, амінокислоти…

— Отче Георгію, а от якби ви були Пандемом… Або могли порадити Пандемові — тоді, на самому початку… Або я міг би порадити — давно, коли він приходив до мене хлопчиком, і говорив зі мною, і…

— Не тіште гординю, Кіме, ви навряд чи могли його якось змінити… навіть тоді. Втім, нехай, пофантазуймо… Можливо, Пандемові не треба було заявляти про свою фізичну присутність у нашому світі. Нехай би були його погляд, його слово — та тільки не рука…

— Але це були б піддавки, отче Георгію.

— Чому?

— Бо він міг би… його могутність залишалася б при ньому…

Кім хотів ще щось сказати, але думка раптом зісковзнула, наче велосипедний ланцюг із «зірочки». Хвилину він дивився на свої долоні, ніби очікуючи, що там записано відповідь.

«Нехай би були його погляд, його слово — та тільки не рука…»

Ярина.

Іноді й слова цілком достатньо…

іноді досить просто мовчазного розуміння… Щоб один знайшов друга, а другий — втратив…

— Так, — сказав він, насилу повертаючи себе в колію розмови. — Його могутність. Він міг би зупинити, наприклад, сходження зсуву на село. Або відчинити двері моєї машини… пом’яті, заклинені двері… за двадцять секунд до вибуху. Але не став би цього робити. Так, він сказав би людям у селі — тікайте скоріше і забирайте все, що зможете… І, напевно, стрибав би коло машини, даючи мені поради, як упоратися з замком. Розумієте?

— Так, — сказав отець Георгій. — Мабуть, ваша правда… Я ж тільки людина. А він — тільки Пандем. Тому він помилився, а я не можу вказати йому, в чому помилка… і нічого не можу порадити, крім як поволі піти й покинути нас…

Священик сидів, випроставши спину, сидів нерухомо, тільки сиве волосся ворушилося на вітрі, і Кімові здавалося, що воно шарудить, наче листя.

— Отче Георгію… Ви знаєте, що ми перебуваємо у так званому шлюзі? Що незабаром — через кілька років — через недбальство дорослих помиратимуть діти?

Священик повільно повернувся до нього — всім тілом:

— Я щодня молю Господа, щоб він напоумив… їх. Я молюсь… Це все, що я можу зараз зробити.

Він замовк.

— А ті люди, які щодня до вас приходять, — знову спитав Кім, — вони теж моляться? Чого вони хочуть?

— Вони почуваються покинутими… Пандема-педагога більше не існує. Зате є німий Пандем-опікун… Багато хто нарікає. У них цілком дитяче уявлення про справедливість — усім по яблуку, усім по однаковому шматочку торта… Хтось ненавидить Пандема за те, що він пішов. Хтось — за те, що він усе-таки лишився. Дехто питає: чого Бог допускає Пандема?

— А ви…

— А я? Я молюся за нього. Не за колишній безпечний устрій світу, ні… Я молюся за душу істоти на ім’я Пандем, — отець Георгій зітхнув. — Тепер я вірю, що ця душа існує.

— …Вони не зупиняться, поки ми когось не вб’ємо, — сказав Сашко. — Хоч якесь первісне чуття небезпеки має ж у них бути?

(«Що таке цей їхній закон? — кричала молода жінка на трьох інформаційних каналах. — Усі люди різні, немає такої лінійки, щоб їх рівняти! Чого ми повинні страждати через те, що не вкладаємося в це їхнє прокрустове ложе? Вони хочуть відчути себе хазяями! Вони хочуть влади, ось чого вони хочуть! Виходить, ми повинні їм пояснити, що нами не можна керувати! Ніхто не може нами керувати! Пандем не повернеться!»)

Це нова гра, що прийшла на зміну старим, думав Кім. Вони граються в «бунт», як звикли гратися в які-небудь «Джунглі» чи «Оборону Трої». Цілими родинами, цілими класами, цілими шарами… Що в них за ігрова мета? їм байдуже, їм не цікаві призи, цікава гра — сенс їхнього життя, те, що вони вміють найкраще…

— Чом би нам не повчитися в Пандема, — сказав він уголос. — Виділити окремий шар і влаштувати там світ без диспетчерів… За умови, що межі його будуть нехай проникні, проте під контролем?

На нього зиркнули скоса. Як півзахід, план діяв, однак, одразу прорахувавши його віддалені наслідки, Кім болісно поморщився й вийшов з розмови.

— …застосувати силу з самого початку. Зберегли б багато нервів і собі, й людям…

Сашко височів над усіма — хижий, рішучий, він нарешті одержав змогу діяти, ту головну можливість, заради якої він боровся з тінню шістдесят з гаком років. «Успіх — це коли ти можеш змінити світ. Хоч ледь-ледь. Саме ти, своєю волею. Успіх — це влада, якщо хочеш знати…»

Так, Пане. Ти недарма ввів Сашка в координатуру одним з перших. Сашко керуватиме жорстко й ефективно…

Кім заплющив очі й викликав новини останньої півгодини.

(«…немає такої професії — координатори! Нехай кожний займається своєю справою — енергетики енергією, інформаційники — мережею, транспортники — літалками й Трасами… І нехай кожен робить, що хоче. Хоче бігати по тунелях у підземці — нехай бігає на свій страх і ризик… А якщо комусь щось не подобається — нехай шукає винного й товче йому пику… Це природно — тебе скривдили, ти товчеш пику, а не кличеш координатора! Учіть історію! Це стійка модель відносин у безпандемному суспільстві! Це стабільність, ми ж дорослі люди, врешті-решт!»)