Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Щось сталося? — лагідно спитала Олександра, котра знала чоловіка краще, ніж Кім знав себе.

— Новий випадок на Трасі, збили двох дівчат. Щось дуже часто останнім часом, а, здавалось би, не найлабільніший шар…

— А ми тут якраз хвалимо Пана, — зітхнула Олександра, — який розумно організував безчасся, даючи нам змогу адаптуватися до нового світу…

— Зубоскалимо? — Сашко мигцем глянув на дружину. — Я, прямо як справдешній богомолець, прославляю Пана вранці і ввечері — саме за це його рішення… Хоч бруд і кров усе одно будуть, і нам з Кімчиком доведеться розгрібати, і розгрібати, і знову розгрібати… — Сашко всміхнувся мрійливо, наче йшлося про гарну вечірку.

— Знаєш, що сказав потерпілий Петро Артурович… наостанок? — запитав Кім.

— Здогадуюся, — усміхнувся Сашко.

— Що? — тепер уже Олександра мигцем глянула на чоловіка й вимкнула «Джина». Відблиски згасли, палаци розчинилися; тепер Кім бачив нічне небо з гострим, немов голки, проміннячком зірок, і на тлі його — два обличчя, як два бліді місяці.

— Він сказав: «Ну яка зараза. Що я йому зробив? За що?!»

— Це, звісно, не про водія, — після паузи процідила Олександра.

— Так… Це про того, хто врятував йому життя.

Усе місто — і вся земля — вкриті були спорожнілими альтанками. Їх зносили й перебудовували, наче бажаючи скоріше забути про те, хто альтанки покинув; їх реставрували й берегли, ніби вірячи в те, що він іще повернеться.

Напевно, в Ярининій альтанці нічого не змінилося. Напевно, замість дзеркала-екрана стоїть тепер мнемокартинка: багато з тих, хто не має сили змиритися з Пандемовим відходом, зберігає в альтанках його зображення… Кім хотів би хоч раз подивитися на Пандема Ярининими очима. Зазирнути в лице того, хто розумів Ярину краще, ніж він, Кім, розумів свою дружину. Свою колишню дружину…

А у велику міську альтанку коли-не-коли забрідають люди. От як, наприклад, ця жінка, темношкіра, з відсутнім поглядом чорних очей, вона сидить у куточку, не помічаючи Кіма; або як оцей підліток з тонкими сенсорами замість волосся, він Кіма бачить, і соромиться, і зрештою йде шукати іншу альтанку, безлюдну. Що за лихо в нього, чого саме сьогодні йому так потрібен Пандем?..

Кім сів у м’яке крісло за спиною темношкірої жінки. Опустив підборіддя на сплетені пальці.

Ти пішов од нас, думав Кім. Чи ми пішли від тебе?.. Ми вийшли за двері… Так, це було дуже ефектно… Ти йшов так помалу, так нестрашно, навіть весело…

У всіх шарах до того моменту вже були готові лікарі, вчителі та керівники, причому багато хто ще й сам не підозрював про свої можливості. Відхід Пандема — і шок від цього відходу — мав їх ініціювати; так, власне, потім і сталося: ці люди стали тим, ким при Пандемі не стали б ніколи.

Прощаючись з Пандемом, Кім знав, що зародки всіх необхідних людству служб — від медичної до сейсмологічної — створено, налагоджено й вони перебувають у робочому стані. Ще він знав, що в кожному домі змонтовано протипожежну систему, що сучасна енергомережа дозволить людству жити в теплі й достатку багато сотень років, що запас міцності, вкладений Пандемом у життєзабезпечення космолайнера під назвою «Земля», цілком достатній для того, щоб, ідучи від них, Пандемова совість — якщо в Пандема є совість — лишалась крохмально-чиста…

Пандем казав, що тепер його, Кімова, черга подбати про світ. Що кожен сильний повинен допомогти тому, хто ще недостатньо сильний… І, це ж треба — він, Кім, обіцяв замінити Пандема Ігореві-Дітріху Крошкіну! Він це обіцяв — прощаючись….

Усього чотири роки тому.

Ярина Каманська читала вступну лекцію з дизайну життєвого простору — по землі її слухали дві тисячі сто сорок три особи, і ще незбагненним чином на канал «пристебнулося» тридцять юних «місячників».

Людські уявлення про те, що таке краса та зручність, різняться дивовижно, говорила Ярина. Як ви знаєте з «оболонки» нашого курсу, той дизайн, про який ми будемо говорити, прийнятий у сорока двох відсотках земних життєвих шарів: це насамперед єврошари з коефіцієнтом від двадцять першого до дев’яносто першого, а також усі шари холодної колірної гами й частково жовті та жовтогарячі, повний список ви знайдете в довіднику. За сформованою традицією комфортні для нас життєві простори будуються, виходячи з простого правила: все, що зовні, має бути максимально природне й наближене до природи. Усе, що всередині, має бути оригінальне, складне і якомога винахідливіше, але без втрати в зручності. Зрозуміло, це правило можна будь-якої миті порушити, та тільки заради того, щоб внести в концепцію щось нове: бунтарство заради бунтарства в нашій справі не заохочується. Якщо хазяїном житла є одна людина, обладнати для неї простір легше, ніж, наприклад, для родини чи для компанії друзів; що повніша буде інформація, яку захоче надати вам майбутній мешканець — або мешканці — ще не сконструйованого вами простору, то менша ймовірність того, що ви помилитесь… Усі ви вже виходили зі мною на зв’язок, я знаю про вас досить багато, та все-таки недостатньо… Хто перший скаже, скільки існує основних рушіїв для конструювання житловогоприміщення?

Вони ввійшли в контакт, і на довгих півтори години Ярина забула думати про все, крім костей та тельбухів дружнього людині житла. За десять хвилин до закінчення лекції оголошено було час на бліцпитання; запитували навіть більше, ніж на торішньому потоці, і майже всі питання стосувалися відходу Пандема. Серед іншого питали, чи правда, що на п’ятий рік після Пандема будівництво нового життєвого простору буде згорнуто («Авжеж ні, хто вам сказав таку дурницю?»), і чи правда, що після Пандемового відходу в усі будівельні й дизайнерські норми впроваджені якісь потворні обмеження, «пожежні системи» чи щось таке?

Ярина мигцем звірилася з годинником і пошкодувала, що не лишила більше часу на відповіді. Що вона могла розповісти їм про пожежу — за ті три хвилини, які