Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Кім переглядав канали — шар за шаром. Подекуди було спокійно, безтурботно, тихо, наче на галявині в літній полудень…

А, оце воно. Масові бунти. Карнавал непокори. Світ без координаторів і координації. Та сама кров’яка й грязюка, що її так весело пророкував Сашко. І не помилився, звісно.

— …силові загони. Добрячий струс. Шок. Примусове відімкнення від системи. Фізичне насильство. Але найкраще, безперечно, все-таки когось убити, — Сашко всміхався, мабуть, останні його слова все-таки були жартом…

Криза зародилася не в червоному шарі, як чекали. І навіть не в прилеглих до нього «активних» шарах; перші атаки на систему координування зафіксовано було в шарах досить помірних, з усіх поглядів середніх. І ще: у кризи не було вираженої локалізації. Уже через кілька днів вона буде скрізь.

У системи немає центру, немає серця. Тому з системою так важко воювати, але коли один за одним посипалися під атаками периферійні вузли, рада координаторів оголосила надзвичайний стан…

Ми повинні бити найазартніших, думав Кім. Для того, щоб інші, котрі нічого зараз не бояться, нарешті злякалися й визнали владу розуму, нашу владу… Так, але чому їх ні в чому неможливо переконати?! Скільки зусиль… Скільки просвітницьких програм… Армія педагогів — для дітей і для дорослих… «Мий руки». «Збери іграшки». «Не висовуйся з вікна»… Вони нам не вірять — вони вірять тому, що бачать. Вони думають, ми затіяли з ними нову гру…

— Зупинено центральну фабрику синтезу, — сказав приємний жіночий голос з тих, що за всіх часів повідомляли про позаштатні ситуації на літаках, кораблях та атомних електростанціях. — Блоковано рух у Північному транспортному стовбурі. Увага: поточний енергодефіцит становить…

— …добре скоординована і йде в трьох напрямках: енергетика, транспорт і мережа…

— …жорстко… злякаються…

— …ще два вузли. Ідіоти… Щосекунди по двісті черв’яків у систему…

Кім бачив одночасно дві картинки, які накладалися одна на одну: Сашка, який на чолі довгого стола дає розпорядження, і юрбу, що заповнила Північний шляхопровід. Зупинено транспортери… Сотні людей ідуть, мов на свято, задоволені своєю сміливістю, несуть на плечах…

— Там не можна пускати «канчуки», — сказав Кім голосно, перериваючи чергову Сашкову інструкцію. — Там повно дітей, вони тягнуть з собою дітей…

— «Канчуки» нікого не вбивають, — сухо заперечив Сашко. — Мовчи, я знаю… так! Нехай дорослі хоч раз побачать, як дітям з їхньої вини буде боляче! От нехай у них у мозку замкне найпростіший ланцюжок: їхні дії — доля дітей!

«Пане, невже це єдиний вихід?!»

Ніхто не відповів.

Кімові приснився Пандем.

Ніби вони сидять у старій Кімовій кімнаті — ще в батьківській квартирі — на дивані поруч і п’ють коньяк з Кімової фляжки.

— Ти на мене гніваєшся, — говорив Пандем.

— Скажи, Пане… Усі тридцять років, що ти пробув з нами… Може, це було марево? Вигадка? Чийсь уявний експеримент?

— А тобі б хотілося? Зараз прокинутись у своїй клініці, з дерев’яним лицем… Спав же пикою на стільниці…

— І мені було б тридцять два роки. І Ярина б мене любила…

— Вона й так тебе любить.

— Не бреши… Криворукий експериментатор. Короткозорий провидець. Безвідповідальна падлюка… Бачиш, я вперто роблю тебе людиною… Стихія, феномен, явище природи… космічна потвора, гадки не має ні про так зване добро, ні про ще більш так зване зло… Я знаю, що не повинен був тебе стримувати. Я усвідомлю твою слушність… я не бачу іншого шляху для тебе — крім поголовної модифікації, звісно…

Тоді Пандем у Кімовому сні поклав гарячу руку Кімові на плече.

— Ти знову прикидаєшся людиною, — сказав Кім. — Адаптуєш себе до мого сприйняття… Вибудовуєш для мене модель мого друга…

— Діючу модель, зверни увагу…

— Діючу… модель мого єдиного на світі друга. Пане, якщо я знову перекинуся в машині — ти ж не простягнеш мені руки?

Пандема поруч більше не було.

Нікого не було. Тільки сон.

Він лежав на спині. Над ним колихалася вода, підсвічена сонцем; товща прозорої води. Кім глибоко зітхнув, майже впевнений, що легені вибухнуть; нічого не сталося. Під водою дихалось легко.

Пальці, стиснувшись, вчепилися в траву. Щось торкнулося мізинця — холодне, мов рибка. На дотик — поліроване дерево, ребриста поверхня… Пульт.

Він клацнув «скасування»; вода над головою зникла. Стеля злетіла вгору; Кім лежав на підлозі своєї власної кімнати. Цей дизайн зробила для нього Ярина — давно… Коли ще була надія на потепління…

Мінімальна висота стелі. Підсвічування… наче погляд з-під води. Виходить, він захотів відчути себе русалкою… чи потопельником? Ліг і заснув…

Він сів. Помасажував шию; перевів стелю у найвище з можливих положень. По кімнаті пройшовся вітер, простір розсунувся, і м’яко засвітилися стіни. Повітря, думав Кім. Що мені треба? Просто повітря, і щоб пахло травою…

І ще добре було б, щоб усі вчорашні події — бунт, Сашко… біганина, «канчуки», сотні медичних капсул, стягнутих до місця події… Щоб усе це приснилося. Ба ні…

Він перевернувся лицем униз. Перед очима опинився килим, той самий, принцип для якого він розробив ще років сім тому. Ярина знає, що його живі покриття — ті, над якими він у різні роки працював, — присутні в половині сучасних дизайнерських «штучок», їх можна косити або стригти… або відрощувати хоч до стелі. Вони не брудняться. Вони не в’януть. Вони не виходять з моди ось уже півдесятка років. Ярина знає… .

Він застогнав і потерся лицем об траву. Ярини, слава Пандемові, там не було… Він одразу ж перевірив по мережі, де вона… З Яриною все гаразд, коло неї Роман, син…