Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Так тривало цілих півтори хвилини.

Потім війна раніше безвідмовної техніки й золотого інженера Шурка Таміленка відновилася на новому витку.

— …Якщо я бачу розв’язання проблеми — то чому його не бачиш ти?

Кім віджимався від порослої травою підлоги. Десять… двадцять…

— Якщо я бачу вихід, Пане, то ти й поготів повинен його бачити. Ніяких крайностей; світ, де є біль, але цей біль не виходить за межі. Світ, де є смерть… але тільки для тих, кому жити дуже набридло. Розумієш? І стимул для розвитку, і спокій, і воля. І конкуренція, згоден? Можливо, навіть кара… Ти ж не матуся, котра, якби її воля, не підпустила б до дитини навіть нежить… Але ти й не доля, що байдуже б’є по голові. Щось інше… Наприклад, розумний суворий батько. Гармонія… Чом би й ні? Шістдесят вісім, шістдесят дев’ять, сімдесят…

Кім устав. Машинально обтрусив долоні — хоч вони були так само чисті, як і до впирання в траву.

— Якщо я бачу, — промурмотів уголос, — то чому не бачиш ти?

Він кинув пульт не дивлячись — його м’яко впіймала напівпрозора поверхня, що вміла бути й столом, і екраном, і полем для чергової настільної гри; сьогодні це «Джанґл», ми у захваті від закону джунглів на ігровому столі… Втім, у всіх популярних іграх — їх і до «Джанґла» було повно — перемагає найшвидший і найжорстокіший…

— …Виходить, ти бачиш ще щось. Недоступне мені. Припустімо, розум гибіє без принципово нових, незбагненних явищ. То зімітуй ці явища! Зіграй з людством у гру! Не можеш же ти, справді, на рівних спілкуватися з моїм нудьгуючим сином Романом, пояснювати йому, що потреба в розвитку містить у собі й потребу випробувати себе на межі сил… Влаштуй акваріум, де є нібито жорстока сліпа доля, нібито фатум, нехай це буде не дитячий світ, але спортивний майданчик… У спорті ж теж є свої умовності, є змагання, є розвиток на межі сил, але в спорті — переважно — не вбивають…

Міні-ресторан нагадав, що пора обідати. Стіл під натуральною лляною скатертиною був уже накритий; їсти не хотілося. Кім сидів, тупо дивлячись, як здіймається пара над ніжним м’ясом — тим, що народилося в пробірці й ніколи не було живою істотою.

— Речі — місце, — сказав Сашко Таміленко.

— Що? — неуважно перепитала Олександра.

— «Речі — місце», така остання дизайнерська знахідка. Будь-яку нову річ ти фіксуєш на належному місці в потрібному положенні і вводиш у пам’ять будинку… І відтепер по спеціальній команді з пульта всі речі переміщаються на задані тобою позиції… Непогано б мені таку штуку років тридцять тому. Або сорок. Ми з матір’ю вічно воювали за порядок у моїй кімнаті… Точніше, це вона воювала за порядок, а я воював за волю… Що ми робимо сьогодні ввечері?

— У мене зустріч, — так само неуважно сказала Олександра. Невелике дзеркало на її столику було насправді екраном — Олександра повертала своє віртуальне зображення так і сяк, одразу приміряючи на двійника зачіски, косметику, колір волосся.

— Жаль, — подумавши, сказав Сашко. — Чогось я саме сьогодні розраховував на сімейний затишок.

— Поклич Юльку… Або нагадай Шуркові, що в нього є батько.

— Сашо, — сказав Сашко, зупиняючись за спиною в дружини; на щастя, «дзеркало» його не відображало. — Як ти думаєш, кількість зла на землі якось пов’язана з кількістю добра?

— Авжеж, — сказала Олександра, яка за багато років заміжжя звикла легко погоджуватися з чоловіком, пропускаючи при цьому його слова повз вуха. — Я так думаю: що більше добра, то менше зла…

— А я так не думаю, — сказав Сашко, дивлячись на ту, іншу Олександру, що мерехтіла в глибині екрана. — Я думаю, що добро й зло врівноважують одне одного… А отже, що більше добра, то більше й зла.

— Цікаво, — пробурмотіла Олександра, беручись приводити своє лице у відповідність до віртуально підібраного образу. — Дуже цікаво…

— Тоді, — сказав Сашко, — що менше зла залишає Пандем на землі, то менше стає й добра…

— Тобто, бажаючи всім добра, треба множити зло, — кількома широкими мазками Олександра вміло підкреслила високі вилиці.

— Дуже добре, що ти не ставишся до мене серйозно, — сказав Сашко. — Інакше ми не дожили б і до срібного весілля.

— Сашко, ставитися до когось серйозно — найнудніший підхід до справи… То ми встановимо в себе цю штуку, «речі — місце»? Вона не дуже громіздка?

— А навіщо вона нам потрібна, — сказав Сашко. — У нас майже немає речей… Не вважати ж річчю пакет з одноразовими светрами?

— Ми можемо завести річ, — сказала Олександра. — Наприклад, справжній килим, не з трави, а вовняний… Можна навіть антикварний… Хочеш?

— Ні… Ти вже йдеш?

— У мене зустріч призначено на шосту годину…

— Ну, лети. Успіхів…

Олександра поцілувала його в щоку — ніжно, по-материнському. Сашко провів її до порога; літалка описала півколо й зникла за кронами, Сашко повернувся в кімнату, ліг на підлогу й подзвонив Кімові.

— Привіт, — сказав Кім. Востаннє Сашко дзвонив йому три… чи чотири роки тому через якісь дрібниці.

— Братику-в-законі, — Сашко всміхнувся, згадавши давній Олександрин жарт. — Що ти робиш сьогодні ввечері?

— Або працюю, або нічого…

— Тоді ходімо в тренажерку, відпочинемо, вип’ємо, поборюкаємось?

За цією легкою пропозицією стояв, зрозуміло, не безтурботний вечір за іграми й балаканиною. На відміну від Олександри, Кім не вмів пропускати Сашкових слів повз вуха; може, саме тому, подумав Кім, Саша його дружина от уже майже сорок років, а я — братик,-у-законі, вічний