Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Не сумніваюся, — сказав Кім. — Власне, в моїх — теж… Тільки я не назвав би свого Романа щасливим. Спокійним — так…

— А з Романом треба було працювати, Кіме. Романа треба було розвивати…

— Розвивати, — Кім вийняв з кишені домашній пульт. Щигликом перетворив зеленувату пласку стелю на подобу купола з вітражами. Барвисте проміння сонця в зеніті впало на білу бочечку кухонного комбайна, на траву й на квіти, що вкривали підлогу, на бліде лице Лери, що сиділа поруч.

— Красиво, — сказала Лера. — Добре… Це Ярина проектувала, чи не так?

— Так, — пробурмотів Кім. — А щодо Романа… Йому нудно. Іноді він для мене загадковіший за Пандема… Ти кажеш розвивати… Але ж Пан його розвивав! Найкращий — ні, ідеальний педагог!

— Виходить, не такий і ідеальний, — сказала Лера. — Виходить, він усе-таки помилився. І тепер надолужує згаяне… Наступним кроком — якщо погодитися з його логікою — мають стати смерті дітей прямо під час практики.

— Не кажи дурниць, — різко відповів Кім.

Лера смутно всміхнулася.

— Щодо зірочок і мовчазного космосу, — почав Кім, бажаючи повести розмову в іншому напрямку. — Якщо ти пам’ятаєш, суть Сашкової ідеї була в тому, що розум у Всесвіті має «вбудований» обмежувач своєї діяльності — і це не екологічна катастрофа і не війна, як вважали раніше. На певному етапі розвитку (з нами, думаю, це сталося дуже рано) розум створює Пандема, Пандем моделює ідеальне середовище перебування, після чого розум спокійно вгасає, втративши стимули до розвитку. Суперечливо? Авжеж. Вишукано? Не сперечаюсь…

— Кімчику… а ти давно говорив з Яриною? Як вона там?

— Добре, — Кім зітхнув. — Чудово… Тільки, будь ласка, про це поки що не будемо.

Орбітальний сміттяр застряг у пусковому вузлі, зриваючи графік, загрожуючи катастрофою. Шурко — Олександр Олександрович Таміленко — витріщав очі й кашляв на всю диспетчерську, бо мінеральна вода не на користь, якщо її пити поспіхом і нервово.

У Шурковій юності техніка ніколи не давала збоїв. Перший бунт дорогих його серцю залізяк стався три з половиною роки тому: тоді відмовила Шуркова кліпса-«гралька», перестала працювати задовго до закінчення терміну служби — з тієї простої причини, що крапелька води потрапила в корпус і окислила контакт. Невідомо, як і звідки просочилася ця злостива крапелька, невідомо, чого контакт так легко піддався спокусі; Шурко довго сидів у альтанці, тримаючи на долоні мертву «гральку», і слухав лекцію про мільярди випадків, які колись контролював Пандем, а тепер відстежуватиме Шурко, інженер милістю Божою, власник золотої голови і срібних рук…

З тієї миті почалася — і тепер досягла свого піку — війна раніше безвідмовної техніки та золотої Шуркової голови. І якщо досі голова перемагала, то тепер перемога була, схоже, за сміттярем.

Шуркові очі бігали, так і сяк повертаючи динамічну модель вузла із застряглим у ньому супутником. Деталь, на якій його погляд затримувався хоч на частку секунди, більшала, огорталася строкатою хмарою символів і даних. Іноді Шурко допомагав собі руками: тицяв пальцем у рухомий рядок — так кошеня намагається піймати стрічечку, що повзе по підлозі. Крім того, руки дуже потрібні були, щоб гризти нігті і тримати склянку з водою.

З усього виходило, що сміттяр занадто рано одержав (або хибно сприйняв) команду про дію. Пелюстки пускового вузла здалися йому чужорідним тілом, і тепер він сумлінно перетравлював усе, до чого міг дотягтися: це був дуже потужний сміттяр нового покоління, готовий і Місяць пожерти, якщо накажуть. Олександр Олександрович Таміленко випробував уже двадцять два способи зупинити зухвалу тварюку; даючи накази пусковому вузлу, він говорив про сміттяра як про живу злісну істоту і був такий емоційний, що операційна система розуміла його із затримкою на одну-дві секунди.

Шурко сумував. Вузли й агрегати давним-давно були членами його родини; якщо колишня дружина могла сказати «Я краще знаю», якщо дочка могла гмикнути й проігнорувати зауваження, то вузли й агрегати дозволяли собі хіба що нетривалі примхи, короткі виступи й не дуже рішучі демарші, після чого знову виявляли розуміння, і ніколи в Шурковій практиці ще не було такого, щоб він, Олександр Олександрович Таміленко, не міг усунути неполадку самостійно, без Пандемової допомоги…

Зона тривоги розросталася. Сміттяр не тільки не реагував на прямі накази, але й не сприймав хитрих Шуркових натяків. Залишалося тільки відрубати кілком і супутник, і пусковий пристрій; це означало завалити весь графік Шуркової зміни й визнати себе безпорадним «енпешником» — ця неприємна лайка мала цілком певне значення, Шуркові його навіть пояснювали, та він забув…

Шурко вдарив кулаком по підлокітнику. Він зараз ненавидів і пусковик й сміттяр, і вузли й агрегати, і Пандема, котрий може все виправити без зусилля, одначе спостерігає за Шурковими потугами, як вихователь спостерігає за малям, поки те марно намагається поставити кубик на кубик…

Тоді він вилаявся крізь зуби, смачно, вперше за багато років; з кожною вимовленою тирадою картинка на сітківці яснішала й ставала контрастніше, неначе з неї здували пилюку. Шурко лаявся самозабутньо, цинічно й зло; можливо, його самодіяльні лайки зіграли роль мозкових вітамінів. Хай там як, але, перервавши на півслові потік лайки, Шурко знов узявся вихоплювати з динамічної моделі один фрагмент за іншим. Він давав команди, беззвучно ворушачи губами; перші п’ять «тицянь» пішли в пустоту, на шостий раз сміттяр раптом завмер, ніби принюхуючись, і це його зволікання дозволило Шуркові провести гарячкову операцію «стопу». Сміттяр спробував було сперечатися, але вкритий потом Шурко вже фактично володів ситуацією; сміттяр посумнівався для годиться й сам собі дав команду на припинення діяльності.

Сім з половиною дорогоцінних хвилин пішло на те, щоб відновити пусковик. До моменту, коли клятий сміттяр відбув нарешті на орбіту, Шурко напівлежав у кріслі, вичавлений і мокрий, зі зневажливою посмішкою на запечених губах, спустошений,