Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Шостий імпульс. Мишка трясло; невже Кир не розуміє, що поки він не опанує себе — це не скінчиться?

Що я роблю не так, гарячково думав Мишко. Я повинен якось йому допомогти? Щось йому сказати?

— Кире! Давай, лишилось кілька секунд… Ну вдихни якнайглибше! У тебе вийде! Уже майже вийшло!..

Не те. Не так говорю? Не про те? Чи треба було раніше, а тепер Кирило не чує?

Час підійшов. Він дав сьомий імпульс; тепер йому здавалося, що він спить і бачить страшний сон. Треба прокинутися; не може бути, щоб це не кінчалося. Колись усе одно закінчиться…

— Кириле! Ну будь ласка! Ну я тебе дуже прошу! Ну давай!..

Він сам уже плакав, але Кирилові його сльози нічим не могли допомогти…

Після дев’ятого імпульсу картинка на екрані раптом сама собою погасла. Тестер вимкнувся, позбавлений енергії; у павільйоні стало тихо, тільки скиглив замкнений у «ванні» хлопчик та цокотіли Мишкові зуби.

— Сядь.

Мишкові було холодно. Таким далеким, відстороненим, незвичним був Пандемів голос.

— Ну? — так само відчужено запитав Пандем. Наче поставив запитання й чекав відповіді.

— Я щось не так зробив? — спитав Мишко, втягуючи голову глибше в плечі й сподіваючись почути: ні, ти все зробив правильно, це нещасний випадок…

— Скільки імпульсів ти надіслав?

— Я точно не пам’ятаю…

— Згадай.

— Дев’ять… Здається.

— Якої сили?

— Перший був… здається, двадцять одиниць. Так… А далі… більше. Кир не зміг. Тому, що… Він би зміг, але… Чомусь не вийшло. Бо ми в той день складали біохімію, і ми втомились, і…

Мишко замовк під нерухомим поглядом того, хто дивився на нього згори, з темряви: самі очі, страшно…

— П-пане… Будь ласка. Скажи мені, що я не так зробив. Ну що? Я ж… я розумію… Але що я зробив не так?

Мовчання.

— Я тільки робив… виконував… Це ж твоє завдання, я думав, так і треба!

Мишко й раніше боявся цього погляду, часом ще його не бачачи. Боявся, соромився, плакав, але такого… дивного виразу, який був тепер у спрямованих на нього очах, він не бачив у Пандема ніколи.

Йому захотілося стати маленькою-маленькою цяткою, а потім розчинитися в повітрі, зникнути, наче й не було.

— Кіме, — покликала Лера, і він перестав возитися з кухонним комбайном. Нарешті обернувся до сестри; підійшов і сів поруч на порослий мохом диван:

— Я не думаю, що варто так переживати. Більшість хлопців через це проходять… То цінніша буде радість подолання. Ти побачиш — Мишко ще всіх нас порадує…

— Мені дивно, — сказала Лера. — Як ти думаєш… Не може Пан збожеволіти?

— Справді дивно, — відповів Кім, помовчавши. — Чому?..

— Тому, що він міняється, — сказала Лера. — Він… мені здається, він суперечить сам собі. Якщо його розвиток зайде так далеко… Надскладна система, вона ж така нестійка… чи ні?

— Ні, — відповів Кім. — Принаймні в історії з Мишком ніякого протиріччя немає.

Лера обняла себе за плечі, ніби намагаючись угамувати тремтіння.

— Якщо правила запропонованої тобі гри вимагають, щоб ти був катом, виламуйся з цієї гри, — сказав Кім. — Міняй правила. Ти можеш — і повинен — зупиняти експеримент, якщо розумієш, що він безсовісний. Нечесний. Жорстокий… Пан стверджує, що Мишко був близький до того, щоб самому це зрозуміти.

— Не кожна людина здатна повстати навіть проти батьків, — пробурмотіла Лера. — Які тебе люблять, які тебе виростили… А він хоче, щоб дитина повставала протеї нього. Це руйнування… якихось дуже глибоких базових шарів. Він розмовляв з ним у колисочці… Він був для нього… розумієш, Кіме, мені весь цей час здавалося, що Пан — Мишків батько. Мені так хотілося в це вірити… І от тепер він хоче, щоб Мишко був пандемоборцем…

— У житті кожного підлітка буває мить, коли він сумнівається в тому, що батько завжди має слушність… Де тут протиріччя?

— Пан не може вимагати від Мишка, щоб він повставав проти умов експерименту! Ну не можна цього вимагати від чотирнадцятилітнього хлопчика, вихованого так, як вихований Мишко. От корова пасеться на площині, вона знає два виміри… а Пан вимагає, щоб корова злетіла! Навіщо Панові провокувати протест? Поясни мені?

— Тому, що незалежна особистість…

— Перестань! Незалежна особистість — це наш Сашко. Незалежна ні від здорового глузду, ні від інших… умовностей. У дитини має бути авторитет… навіщо ламати, та ще й так грубо?!

— Запитай у Пана, врешті-решт.

— У Пана… — Лера втомлено зітхнула. — Я його не розумію. А він, як і раніше, мене розуміє — наскрізь. Я піду в альтанку і вийду звідти… спокійна, задоволена, впевнена, що з Мишком усе добре… А от цікаво, чого Мишко ніколи не виходить з альтанки спокійний? Чи майже ніколи? То якась гарячкова радість, а то й сльози…

— Дуже важко дорослішати на ігровому майданчику, — сказав Кім.

— А навіщо тоді взагалі дорослішати? Нехай граються! Нехай буде всепланетна пісочниця, чим погано?

— Леро, — сказав Кім, проводячи долонею по меблевому моху, сухому й теплому, живому, але практично вічному. — Щодо пісочниці… Це не дуже добре. Ти ніколи не питала себе, чого це у Всесвіті так багато зірочок — і така тиша?

Лера якийсь час дивилася на нього, намагаючись збагнути. Потім згадала, знизала плечима:

— Еге ж,