Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Він поплакав би зі злості, якби не знав, що кожна його сльоза відгукнеться потім в альтанці — їдким глузуванням, від якого завиєш, як від тисячі практик. І, щоб не марнувати часу, він устав з трави й поспішив на розвозку, і просто коло входу на полігон зіштовхнувся з іншим несподіваним практикантом — Кирилом…
Кирилові, очевидно, трохи полегшало від того, що не він один у цей прекрасний вечір мучиться. Як там сказано — розділи мороку на двох, половина буде мороки…
Вони мали працювати в парі, і ввідна, принаймні для Мишка, була нестрашна. Це Кирило мав практикуватися на «вольове зусилля», а Мишко — тільки на «професійні навички», та й то простенькі — розгортання апаратури, деякі тести, які вони успішно засвоїли ще на тому тижні…
Щоправда, підзаголовок практичного завдання був — «у сенсорному режимі». І на другому етапі роботи передбачалась якась «додаткова інформація». Мишко ще про це думав, коли вони стояли перед шлюзом, чекаючи сигналу.
— Ти що робив, коли тебе зірвали? — пошепки спитав Кирило.
— Та… Просто так, — відповів Мишко, і Кирило з розумінням кивнув:
— А ми з хлопцями на конях каталися у розпліднику… Чорт, от як…
Пролунав сигнал, і закінчення фрази так і зосталося в Кирила в роті.
…Почали непогано. Щоправда, одразу після підключення тестер дав збої і Мишкові довелося вираховувати причину розбалансування й на ходу правити програму, проте він уклався в наданий час, навіть з випередженням на сорок секунд. Кирило хутко, наче миша в нору, завантажився у «ванну» — насправді ніякої води там не було, а був особливий субстрат, начинений нервовими закінченнями медкомпа. Мишко активував «ванну», на великому екрані пішла картинка: життєві процеси Кирилового організму відобразилися в кольорі й динаміці, і всі вони відповідали нормі (патології Мишко ніколи не бачив, ця практика ще попереду)…
Перший етап завдання було пройдено і зафіксовано; Мишко трохи заплющив очі, щоб панорама Кирилових нутрощів не заважала читати з повік ту саму додаткову інформацію, що була обіцяна з самого початку. Кирило теж щось читав, і пульс його трохи почастішав.
Хронометри обидва мали вбудовані — і Мишко, й Кирило лічили секунди, не дивлячись на годинники. Завдання було несподіване: на рахунок «нуль» Мишко мав послати Кирилові слабкий больовий імпульс, після чого контролювати енцефалограму; якщо на рахунок «шістдесят» амплітуда коливань перевищить верхню межу норми, Мишко мав послати другий імпульс, сильніший, і контролювати амплітуду на рахунок «сто двадцять», і так далі. Кирилове завдання полягало в тому, щоб заспокоїтися й «загнати» танцюючу лінію графіка в рамки. Здається, не так складно — при тому, що в Кирила найвищий у їхній групі больовий поріг…
— Пандем у поміч, — пробурмотів Мишко. — Рушаймо, вершнику.
І послав перший удар. Обидва не чекали, що він виявиться таким сильним; картинка на екрані змінилася враз — підскочив тиск, скоротилися м’язи діафрагми, а сам Кирило, замкнений у ванні, скрикнув од несподіванки:
— Ого…
Щоб йому допомогти, Мишко прийняв з екрана всі картинки, крім енцефалографа. Зелена волохата лінія теліпалася, вигиналася, за нею ввижалися верхівки фантастичного лісу; Мишко подумав, що таку картинку можна роздрукувати й подарувати тітці Саші, і вона скаже, прищулившись, як мама: «Що ж, і це мистецтво…».
Кирило заплющив очі й розслабився. Зелений танець на екрані пішов на спад; до червоної лінії лишалося дуже мало, а в Кира було ще чотирнадцять секунд, Мишко встиг подумати, що практика закінчується. Що от зараз Кир промине залікову мить, і можна буде з чистою совістю згортатися…
Можливо, Кир згадав щось погане. Так буває, коли щосили думаєш про хороше; так чи так, час підійшов до оцінки «шістдесят», а зелена лінія не бажала вкладатися в рамки. Мишко зціпив зуби й дав другий імпульс.
Кир підстрибнув у своїй «ванні». На екрані бушувала зелена завірюха; Мишко здивовано дивився, як непокірний графік поліз далеко за рамки. Промайнула — й одразу сховалася дивна думка: а хвалько ж такий… І біохімію склав на десять пунктів вище!
Е, а чого перший, найперший імпульс виявився такий сильний? Мишко ж усе зробив за інструкцією… Якби це був звичайний імпульс, легенький, до якого всі звикли, Кирило здолав би завдання завиграшки…
Ускладнена практика?
Кирило намагався приборкати себе. Страх нового болю не давав йому зосередитися; Мишко нічим не міг допомогти, тільки «уболівав», як на стадіоні. Час наближався до оцінки «сто двадцять», графік не тримався в рамках, Мишко дав третій імпульс. Кирило шумно задихав. Чого ж це він, подумав Мишко.
— Давай! — закричав він, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. — Ну чого ти!
На середині часового відрізка графік трохи заспокоївся, але що ближче була оцінка «сто вісімдесят», то тяжче було Кирилові втримати себе в руках.
Четвертий імпульс. Кирило вилаявся крізь зуби і раптом почав вигукувати вірші — незнайомі Мишкові, карбовані рядки про якусь древню битву; ритм рядків сплівся з ритмом графіка й притримав його, пригасив, Мишко чекав, зчепивши пальці, оцінки «двісті сорок»…
За десять секунд до контрольного часу графік уклався в рамки. За три секунди — вивалився знову, вирвався, мов пружина з коробки з чортиком, у Мишка колись.
П’ятий імпульс був уп’ятеро сильніший за перший. Кирило вигнувся мостом — опираючись на потилицю й на п’яти — і раптом заплакав зовсім по-дитячому, незважаючи на свої п’ятнадцять років. У Мишка тряслися руки, коли він вивів на екран повну картину Кирилових нутрощів — і нічого не зрозумів у блиманні кольорів, символів і цифр. Секунди бігли, Кирило плакав, графік скакав, мов божевільний, зараз буде шостий імпульс, сильніший за перший у шість разів…
їм не зарахують практики? Або
