Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Пандем дивно подивився на нього. Кім не зрозумів цього погляду; по спині в нього продер морозець, тим більше неприємний, що ось уже десять секунд минуло, а він ніяк не розумів.

— Світ, який ти щойно уявив, має традиції, — повільно сказав Пандем. — Його вже описували… Багато разів. Це загробне царство.

— Стривай…

Пандем узяв у Кіма ляльку. Закрив їй розплющені було очі.

У повислій тиші Кім задер голову й подивився на небо. Крізь хмари, що наповзали з усіх сторін, ще просвічувало кілька останніх ранкових зірок. Орбітальної станції не було видно.

— Пане… Що, майбутнього більше немає?

— Є, Кіме. Я думаю, є.

До тридцяти років Юджін Зеленський мав суспільний статус такий значний, що йому заздрив навіть рідний батько, знаменитий на цілий світ художник. Хоч батько, зрозуміло, вдавав, що не заздрить Юджінові, а піклується про нього.

— Я ж про тебе піклуюся, — казав батько, виходячи на зв’язок уранці й увечері. А сам дзвонив в адміністрацію Інституту людини, в якому Юджін працював, і просив координатора «притримати» чергове підвищення Юджіна по рейтинговій сітці. Де там!..

Юджін був ентузіаст. Це йому належала ідея «приборкання віртуальності»; це з його ініціативи в найкращих світових школах запровадили викладання натурології — науки про природні людські можливості. Сам Юджін проводив по десять таких уроків на тиждень — п’ять (показових) у реалі й п’ять по мережі.

Юджінів організм був водночас і наочним матеріалом з натурології, і підручником з реалізації людських можливостей; у Юджіна не було ні стравоходу, ні шлунка, ні кишківника, він харчувався енергією у чистому вигляді, а смакові відчуття — укупі з імітацією угамування голоду — формувалися прямо в мозку. Юджін ніколи не спав — тільки «перезавантажувався» що тридцять годин. Юджін міг дихати під водою; Юджін мав можливість міняти волосяний покрив по всьому тілі двічі на добу (частіше, на жаль, поки що не можна було, починалися небажані процеси в тканинах). Він з’являвся на свої відкриті уроки, вкритий світлою кучерявою шерстю (ідеальний захист від холоду, вітру, сонячної радіації), і «линяв» прямо на очах допитливих малят: з його шерсті потім в’язали сувеніри й робили іграшки. Усе у ваших руках, говорив Юджін школярам. Людський організм — сам по собі велика цінність, життя в реалі значно цікавіше, ніж ігри у віртуалці, і майбутнє — за натурологією, а не за технологією, запитайте хоч Пандема. А натурологія, до речі, така ще молода наука! Просто дух перехоплює від можливостей, які перед вами, переді мною, перед усім людством — відкриваються…

Він любив, залізши в літалку, пройтись на бриючому польоті над містом і над морем. Зелені гори, різних відтінків трава, крони велетенських дерев, фігурні шпилі повітряних станцій, дельфінячі спини в прозорій воді кольору індиго — ах, як добре мріялось, що колись він пролетить над ними на власних крилах… Усього кілька років — і буде реалізовано його найкращий проект, чудовий проект під назвою «Птеро»…

Він майже ніколи не ходив у кіно й не грався в ігри. Життя і творчість забирали майже весь його час, а рештки часу відбирали романтичні зустрічі. Жінки його обожнювали, бо в його організмі була ще одна видатна властивість, про яку школярам за традицією не повідомлялося…

Він не кривив душею ніколи й ні перед ким. Він знав, чого хотів, і йшов навпростець до своєї мети; він був цілком щасливий. Коли батько, заздрячи, намагався його шпигнути — наприклад, стверджуючи, що геть усе придумав Пандем і що без Пандема людина взагалі ні на що не здатна, — Юджін усміхався й навіть не намагався сперечатися, і цим сердив батька ще більше.

Якось, відвідавши батька без попередження, Юджін побачив на екрані робочого компа майже закінчену картину — кошлатий звір з людським лицем, укритий риб’ячою лускою. Батько, щоправда, відразу ж сховав роботу, але Юджін мав хист фіксувати в пам’яті все хоч раз побачене; він викликав картину на екран «внутрішнього погляду» і миттю зрозумів, що дивна й неприємна істота дуже схожа на нього, Юджіна, і що батько, звісно ж, великий живописець, бо вираз безконечного самозамилування, написаний на лускатій морді, передано так природно і яскраво, як це не вдалось би ніякому комп’ютеру.

— І як називається? — запитав Юджін, у душі посміюючись над батьком, якому Юджінів статус, як видно, не давав спокійно спати.

— «Портрет покоління», — сказав Геннадій Зеленський глухо.

Юджін мимохідь пожалів батька — і, бажаючи змінити тему, заговорив про інше.

Уранці вони здали біохімію на «плюс» і тепер клеїли дурня. .Спершу ганялися за м’ячем просто так. Потім підключили дистанційку; розігралися до того, що довелось надівати маски, щоб ревучий у повітрі убійний м’яч не вгатився в пику (а це неприємно навіть без сенсорного режиму, або «лоскоталки», як його тепер заведено було називати).

Потім Мишкові набридло, і він пішов валятися в кущах просто так. Не вдавалося й згадати, коли він востаннє міг собі дозволити це вкрай безглузде — і таке прекрасне — заняття. Усе справи, справи…

Він довго дивився, як повзе гусінь по рукаві комбінезона. Прийняв виклик од мами; сказав правду — біохімію на «плюс», тепер дивлюсь на гусеницю. Мама все зрозуміла — побажала спокійно гуляти, вимкнулась.

Потім він подумав про Кирила, який набрав на десять балів більше. І про новий тренажер, який, кажуть, складали на Фіджі. І про те, що до вечора ще три чи чотири довгі години…

Потім його свято перервав офіційний виклик зі школи. Він прийняв сигнал;